Мілетська школа постановила «принцип збереження», пізніше у V ст. н. е. сформульований Емпедоклом як «ніщо не виникає з нічого, і ніяк не може те, що існує, щезнути». В XVII ст. Френсіс Бекон розвинув цю тезу, висловивши думку про те, що сума матерії завше лишається постійною і не може бути знищеною, і «жодна найменша її частка не може бути подоланою усією масою світу, ані зруйнованою спільними силами усіх агентів, ані бути будь-як знищеною». Будучи доповнюваним і розширюваним в межах різних епох та інтелектуальних традицій, цей закон став також відомим як закон Ломоносова-Лавуазьє. «...Скільки чого від одного тіла відніметься, стільки додасться до іншого; відтак, якщо де трохи зменшиться матерії, то її збільшиться в іншому місці», — писав Ломоносов. Цей закон збереження маси став одним з наріжних у класичній фізиці. Фізика ж соціумів, та, що нею обумовлено функціонування людських доль, так само підпадає під вплив цього закону: ніщо не може подолати цупкість матерії людського життя, і якщо якимось чином це життя все ж подолано, його матерія додасться деінде. Ніхто не вмирає, але кожен, кого було позбавлено права на існування у реальності класичної фізики, продовжує своє існування у реальності паралельній. І реальністю цією є пам’ять.
Тремкий, здавалося б, світ пам’яті направду є визначальним і почасти значно потужнішим магнітним полем, що ним керується людське життя. Ми пишемо про пам’ять, аби забути, але ми пишемо про неї і аби пам’ятати. Ми несемо в собі позапам’ятне — те, чого ніколи не зможемо виразити вербально чи образно, але те, за посередництва чого визначаємося ми самі. Часові пласти, визначаючи тектоніку нашого існування, переплітаються самі у собі, утворюючи портали сипучих пісків пам’яті, в яких грузнемо, лиш торкнувшись речі, історії чи образу, за якими стоїть спогад. Міста, попри очевидну функцію житлових зобов’язань, несуть в собі страшну силу плутати не лише складними дорожніми розв’язками, а й розв’язками доль.
47 градусів 17 хвилин північної широти, 25 градусів 56 хвилин східної довготи. За цими координатами ховається те, що звуть і звали по-різному: Черновітц, Чернавтци, Черновци і Чернівці. Хто хоч раз бував у Чернівцях — кому бодай раз пощастило пройтися розмаїттям хребтів цього прикордонного містечка, напевне, ніколи не забуде його духу.
Можливо, річ у тому, що Чернівці довго мовчали (чи, може, їх не чули?), аж доки за межі літературознавчих інституцій не повиривалися тужливі рими Рози Ауслендер, Пауля Целана, Іцика Мангера, Елієзера Штайнберга. Якоїсь миті історичні дослідження просторів між Сталіним і Гітлером, узбіч історії, на яких ширяли дракони тоталітаризму, зустрілися поглядом з прикордонним містом — осердям міжкордонного болю, колискою безпритульного апатридства, згустком розшарпаних всюдибіч доль.
Флоранс Хейман чесно зізнається у попередньому розчаруванні, коли їй призначили вивчати Чернівці. Втім, після прочитання книги «Повернення пам’яті: сторінки єврейської історії Чернівців» лишається враження, що ти був присутній на сповіді, що став свідком якогось забороненого таїнства, знехочу розламав секрет інтимного причастя до власної історії. Видається дуже симптоматичною її прихід до саме цієї теми: від зацікавлення розбитим поколінням, зацікавлення Селіним і його «Подорожжю на край ночі», авторка сама здійснює подорож до країв ночі — до «Місця походження» Пауля Целана, до топосу свого власного коріння (предки Хейман — із Буковини).
Книгу важко атрибутувати як історичне дослідження, послуговуватись нею як компасом в наукових пошуках. Це надто особисте письмо, надто тремтливе. Менше з тим, важко уявити, яке письмо глибше і пронизливіше прозондувало б часові пласти міста, його пам’яті й безпам’ятства.
Книга Хейман якнайменше пасує до означення «історичної літератури». Водночас це не фікція, не перекази, не вигадані дотепи історії. Авторка мережить спогади жителів Чернівців із науковими дослідженнями міста, витворюючи таким чином його ландшафти з кінця ХІХ і до середини ХХ століть. Дбайливо і сумлінно вона звертає увагу на кожен елемент життя містян — починаючи від етнічних картографувань і закінчуючи топосами міста, що ними маркувались найінтимніші спогади містян (плітки, місця зустрічей, статеве життя тощо). Для авторки важливо вмістити буремну подієву історію межі століть у кордони міста: позбавляючись деталей політичної й економічної історій, вона вимальовує ландшафти історій людей — часто суперечливих, часто аж надто особистих, аби зацікавити університетських любомудрів, — але тих історій, які й досі береже в собі місто.
Трагедія буковинського єврейства — тема доволі досліджена, просканована в академічних лабораторіях, вивчена і витлумачена. Окрім сухості академічних визначень, вона отримала свої вербалізації в поезії світового масштабу. «Фугу смерті» Пауля Целана й досі вважають ледь не гімном зґвалтованому тоталітаризмом минулому. Та ці проговорювання — поетичні й наукові, образні й академічні — не виходять в реальність пам’яті.
У дослідників травми й пам’яті про неї є термін на позначення однієї з мнемонічних стратегій — «програвання» (acting out): це свідчення, які переносять досвід травми в публічний простір постійної ресемантизації, реактуалізації переживань, проговорювання травматичного досвіду, що прикро призводить до його «затирання» і втрати ним попередньої болючості. На противагу існує ще й інша стратегія — «пропрацювання» (working through) — це тексти-діагностування впливу травми на свідомість тих, хто пережив її, аналітика нової реальності, що настала після переживання травматичного досвіду. Саме ця стратегія є вдалим виходом у реальність пам’яті — вона не бавиться зашкарублими словосполученнями та образами, що втрачають свою силу від надмірного застосування. «Пропрацювання» глибоко проходить крізь глибини пам’яті, не забуваючи про її поверхню — про сучасне, яке й досі в собі ту пам’ять береже. Текстів, написаних за цією стратегією, надзвичайно мало.
Сторінки «Повернення пам’яті» є своєрідним компасом у блуканнях між сторіч: сучасні вулички і жмуток їх колишніх назв; будинки, в яких нині можливо побачити лише фундамент і уявляти, якими були їх стіни; будівлі, чиє призначення змінювалося вже безліч разів. Прокопуючись крізь ці пласти історії, авторка намагається врешті дістатися тієї іншої реальності пам’яті.
Пам’ять не можна повернути — людина не владна над нею. Але якщо під час (або після) читання цієї книги пройтися тими самими вуличками, піднятися дорогами, якими єврейські диліжанси возили крам на продаж, просковзнути повз віденсько-паризький шарм центральних кварталів і спуститися до Пруту, можна побачити тіні тих, кого позбавили домівки. Бо ніщо не виникає з нічого, і ніяк не може щезнути те, що існує.
