Поміж не надто численних нових книжок української поезії часів карантину одна із помітних — нова збірка «Розарій» Анни Малігон, що побачила світ у «Видавництві Старого Лева». Майже двісті сторінок віршів плюс оригінальний дизайн, плюс післямова Сергія Жадана. І все це балансує, сказати б, між чистою емоцією та чистою вигадкою. Така вже особливість творчості Анни Малігон: у своїх текстах вона прагне поєднати — і зазвичай успішно поєднує — чутливість, психологізм, сентиментальність, універсальну простоту послання з самобутньою образністю, метафорою, вільною, здається, навіть від істотних самоповторів:
(...) Глянь, уже й сон-трава
розпушилась, прорісши
за межі Червоної книги.
Махрові дзвіночки гойдаються тихо,
так тихо,
що їх не покажуть в новинах,
і хтозна,
чи колись замилується ними людина,
звільнившись від часу, від правди,
від стін...
Ось і літо минає, а ми не нагрілись.
Десь далеко, стікаючи кров’ю, хтось
бачив траву,
справжню, свіжу, блискучу траву,
і тому посміхнувся —
це правда!
Тривимірна правда.
Кажуть, ніби країни, як люди.
Ніби в обраних -
тяжчий хрест.
Я не вірю...
Або:
Зима — як один вихідний.
Не ний.
І ти, мов кораблик, закута у світ скляний.
Тримайся і згадуй блискучі сади оливи,
згадуй краї, де були ви,
де всі говорили, що ти не з його ребра,
від тебе ніколи не буде йому добра.
І він не зумів,
і він попри все не зміг.
Фіалковий спів. Трояндовий сніг
застиг,
мов сутінки ранні.
І пізні мої прокидання
у коконі пуховім...
Вижиму — розповім...
Коли на початках книжки матеріалом для віршів часто постає війна (дивіться, зокрема, перший процитований вище текст), то далі книжка переходить у царину любовної та філософської лірики. З відчутним впливом усієї ваги національної ліричної традиції, але знову-таки з виразною, а часом і пронизливою індивідуальністю. Це, мабуть, важливе вміння: підхопити традицію, але переформатувати її під власний голос. І тут не випадає дивуватися, що поетка працює з різними техніками, почувається вільно хоч у римованій силабо-тоніці, хоч у верлібрі, в будь-якому разі залишаючись дуже ритмічною. Що ж, це знову синтез, явно сильний бік нашої авторки — може, навіть один із рушіїв її творчості.
Дещо осторонь стоять (хоч і — доречно — не згруповані в окремий розділ) вірші сюжетного характеру. Часто напружені й тривожні, вони прив’язують книжку «до землі»:
(...) Білі цятки
виплаканих очей,
відвойовані три
четвертих житла,
рік до інсульту,
півтора — до смерті...
Сіро-брунатна маса
у допотопному пальтечку
сидить і просить йому на пам’ятник.
Що я знаю про ту любов?..
Якщо ви хочете розпочати знайомство з творчістю Анни Малігон, то «Розарій», мабуть, найкращий варіант. Адже до книжки увійшли не лише нові тексти, а й речі різних років, різних тем, технік та орієнтацій (що, втім, не повинно завадити й тим, хто читав її попередні книжки). Та й присутність тут розділу «Вибране» натякає на прагнення самої авторки підбити проміжні підсумки. Хоча чи потребує підсумків поезія, яка живе в постійному власному русі? У випадку «Розарію» це рух від темряви до дива — коли навіть у найсумніших навколишніх колізіях вірш раптом перетворюється на казку-картинку:
Зима відпускає
перебинтовані лапи доріг.
Падає срібний ключ
на дно ополонки,
і півник на паличці знову стає
смарагдовим горластим півнем -
злітає на шпиль, викликаючи
першоцвіт.
Випадає серце тепла
з кришталевої ладанки,
і вибілений пісок переливається в золото (...).
