«Я не вірю в літературу. Досвід гуманістичної російської літератури призвів до кривавих страт перед моїми очима і довів, що література — нуль. Історія повторюється, будь-який розстріл тридцять сьомого року може бути повторений», — міркує російський письменник Варлам Шаламов, який провів значну частину свого життя в радянських таборах.
Ця думка — одна з головних у документальній стрічці «Варлам Шаламов. Кілька моїх життів». Фільм, що вражає простотою використаних у ньому художніх інструментів, на прикладі однієї біографії розкриває сутність відносин людини і тоталітарної держави. Стрічку, яка з’явилася на світ напередодні розпаду СРСР, так і не побачила широка аудиторія — мабуть, до неї не були готові ні російська влада, ні саме суспільство.
Людина, завдяки якій фільм вийшов саме таким, — Олександра Свиридова. Сценарист, публіцист, автор книжок прози й поезії, документальних фільмів і телепередач, а також понад 500 есеїв з питань культури і мистецтва, вона народилася в Херсоні і до 20 років мешкала в Україні. Хоча 1993 року, після кількох років успішної роботи на російському телебаченні, Олександра Свиридова була вимушена виїхати до Канади, а потім до США, за її власним зізнаням, вона неодноразово намагалася запропонувати себе Україні. «Навіть сьогодні листуюся із друзями в Херсоні і кажу, що готова повернутися. Шкода, що життя минуло на чужині», — зізнається вона в розмові з «Днем».
З Олександрою Свиридовою говоримо про природу тоталітаризму — минулого й нинішнього, про розподіл відповідальності між державою і суспільством, а також про витоки «школи» російської журналістики.
— Олександро, багато співрозмовників «Дня» зазначають, що нинішній російський режим є продовжувачем традицій сталінізму не лише в ідеологічній, а й у практичній площині, успадкувавши певні риси сталінської системи влади. Чи згодні ви з такою оцінкою?
— Ні. Тому що «охранка», «Третє відділення», «ЧеКа» — «НКВД» — «МГБ» — «КГБ» — «АБВГД» — назвіть будь-як — завжди була виконавцем. Цар — Сталін — ЦК КПРС — королева — підставте будь-яке слово, що означає Владу, — віддавала наказ, а ланцюговий пес Влади кидався виконувати — вистежувати, перегризати горло по команді «фас», шматувати чи випльовувати по команді «фу». Нині охранка — і є влада. І це не сталінізм. Сталінізм — це ситуація видатного роману Орвелла «1984», а нині — ставиться інший сюжет того ж чудового автора — не менш відома «Колгосп тварин». Ланцюговий пес відв’язався і став владою. Він сам вирішує, коли йому накинутися, а коли ні. Нічого спільного зі сталінізмом. Там були періоди «єжовщини» і «перегинів на місцях», Берія і «берієвська» амністія. І хоч би якими впливовими були начальники охранки — вони залишалися у статусі виконавця. Сталінізм був породженням Сталіна.
У моїй космогонічній системі є опори, і одна з них — книжка улюбленого Желю Желєва з простою назвою «Фашизм». Відкрийте її — вона є російською, він мені її російською й подарував, мир його пам’яті, — і публікуйте в газеті по главах. Корисне читання. Там філософ-реаліст крок за кроком описав, якої миті те, що ви бачите перед собою в суспільному житті, стає фашизмом. А на сторінці 34 — окрему главу присвячено «численним визначенням фашизму». Автор доходить до терміну «тоталітарна держава» і цитує Муссоліні, який визначав її як «державу, що поглинає всю енергію, всі інтереси і всі надії народу». Муссоліні першим на початку тридцятих проголошує «корпоративну систему», компонентами якої є однопартійність і «система корпорацій як економічна основа».
За Сталіна була соціалістична власність і нічого більш. Тому нинішня ситуація не є продовженням традицій сталінізму. Це корпоративна держава молочно-воскової стиглості, в якій потреба обмеженої групи, що захопила владу, легалізувати награбоване, вимагає придушення будь-кого, хто постає на шляху. Зоологічний примітивний фашизм.
Про те, що фашизм безсмертний, нам спокійним голосом Михайла Ромма було повідомлено з екрану 1965 року під час показу фільму «Звичайний фашизм» за сценарієм Майї Туровської і Юрія Ханютіна. Нинішній російський режим — НЕ продовжувач традицій сталінізму в економічній площині. Однопартійность і тоталітаризм Сталіна були надбудовою над убогою економікою, і сотні тисяч в’язнів як рабів зганяли на будівництво нових міст, фабрик, заводів, доріг. В’язні видобували уранову руду, встановлювали ядерні реактори тощо. Не мав Сталін коштів на те, щоб наймати робітників, платити їм зарплату чи годувати рабів. У нинішньої корпорації грошей сила-силенна, і її репресивні механізми спрямовані на те, щоб захистити себе і захистити свій капітал.
Останні — дрібні — деталі полягають у тому, що Сталін був особистістю, поганою, але реальною. Автор роману «Війна» Іван Стаднюк у сімдесяті на запитання, що він думає про культ особи Брежнєва, відповів, що «культ є, а особи немає». Нині — ні особи, ні культу. Ми маємо справу з корпорацією, радою керівників, бандою, якщо хочете, — рівень лайливості не впливає на суть явища. Суть у тому, що при владі група людей, і один — голова — представляє групу. Як диктор з телебачення: на екрані — він, але тексти йому написали автори, сюжети узгоджено, за рамки ролі персонаж самовільно не вийде, і як працює передача сигналу — не його справа. А Сталін усе вирішував сам.
У «практичній площині», — нічого спільного. Немає потреби використовувати рабську працю, і тисячі зеків по країні сидять і нічого не роблять. Ходорковський, який шив у зоні рукавички — це насмішка над сталінізмом. Індустрії таборів немає, і не будується нічого, як будувалося за Сталіна. Усе руйнується, а економіка орієнтована на використання мінеральної сировини, спустошення надр, приватизованих корпорацією.
Ідеологічно — жодної — хоч якоїсь фальшивої — надихаючої ідеї немає, жодного світлого майбутнього не пропонується. Є сьогодення — висмокчи із землі, що можеш і проковтни зараз, оскільки завтрашнього дня немає. «Живи швидко, помри молодим».
Будь-яка система переймається проблемою власного захисту від незгодних. Тоталітаризм передбачає тотальне придушення всіх, але в Росії все ще відкриті кордони і будь-хто може залишити країну. Доступ до світової банківської системи не обмежений. Плюс — «світова павутина» — Інтернет — зруйнувала монополію влади на право збирати й поширювати інформацію. Тому елемент свободи вибору зберігається. І ті, хто вибирає залишатися в клітці і дивитися держканали, це — назвіть будь-як — патріоти, заручники, інертна більшість, — вони становлять патерналістське суспільство, що делегує право робити за них вибір Батькові, владі. А коли насправді виявиться «наш батько не батьком, а сукою» — за О. Галичем — вони сприймуть і це.
«У ПРОЦЕСІ ПРИРОДНОГО ВІДБОРУ ВИЖИЛА ПЕРЕВАЖНО ВОХРА»
— Чому, на ваш погляд, антитоталітарні, антисталінські література та кінематограф не змогли стати для російського суспільства «протиотрутою»?
— Тому що їх — книг і фільмів — було мало, по-перше. По-друге, я не вірю у виховну роль літератури і мистецтва. І головне — не була прийнята державна освітня програма, яка викриває злочини влади проти самотньої людини. Все було пущено на самоплив, він і призвів до сумних наслідків.
Варлам Шаламов: «Я не вірю в літературу. Досвід гуманістичної російської літератури призвів до кривавих страт перед моїми очима і довів, що література — нуль. Історія повторюється, будь-який розстріл тридцять сьомого року може бути повторений»
Людину формують Заповіді — хоч Закони Хаммурапі, хоч Десять заповідей. Потім родина, в якій заповідей дотримуються і стежать за тим, щоб дитина дотримувалася заповіданого, і тільки потім середовище. «Совдепи» відмінили Бога, висадили в повітря церкву, знищили священиків і культуру покаяння, зруйнували родину, розстрілюючи заручників і підбурюючи народ до громадянської війни, створили величезний сирітський притулок — Республіку ШКІД — по всій країні до 1918 року, а через двадцять років після революції ці сироти і стали вохрою. У процесі природного відбору вижила переважно вохра. «Вшиві» інтелігенти, що якимось дивом збереглися, були і є невеликою групою. Вони були приречені на провал, і вони провалилися. Читайте у Шаламова, з чого починається післясталінська свобода, коли від пристані на Колимі вирушає перший корабель. Звільнені зеки — блатарі й інтелігенти — пливуть у бік Великої Землі. По дорозі блатарі варять у пароплавному котлі та з’їдають усіх інтелігентів, залишивши одного, який вміє керувати кораблем. Ось вони і припливли — канібали —1953 року. Я втомилася нагадувати, що до того, як їх знову виловили і пересаджали, вони встигли ощасливити масу самотніх жінок, які породили на світ потомство цих нелюдів.
«Ті, хто міг би стати на чолі «антитоталітарного, антисталінського» мистецтва, перейшли на бік вохри — і О. Солженіцин, що прийняв нагороду з рук полковника КДБ, і його вдова. Людина — середньостатистична — виявилася слабкою і не змогла встояти перед спокусою слави-грошей-влади»
Ті, хто міг би стати на чолі «антитоталітарного, антисталінського», як ви говорите, мистецтва, перейшли на бік вохри — і О. Солженіцин, що прийняв нагороду з рук полковника КДБ, і його вдова. Людина — середньостатистична — виявилася слабкою і не змогла встояти перед спокусою слави-грошей-влади. Не було серед антифашистів Данко, який би вирвав своє серце, щоб освітити шлях іншим, і не було «інших», яким потрібен був шлях.
Опитування громадської думки великої Тетяни Заславської показало чисельність групи населення, для якої свобода, — будь-яка — має хоч якусь цінність: не набралося навіть п’яти відсотків. Те, що сьогодні кремлівська корпорація називає «п’ятою колоною» — насправді можна назвати П’ятьма відсотками Заславської. Чи мають вони право нав’язувати решті 95 відсоткам свої високі ідеали? Не знаю. Мене ці цифри колись прибили до землі, як злива придорожній пил. І я відступила — виїхала й осіла там, де свобода в ціні. Мої товариші, які залишилися і намагалися підняти свій голос на захист принижених, — убиті. Ті, кого вони захищали, навіть не прийшли на їхні похорони. Вбивство ксьондза Попелюшка запустило маховик руху «Солідарність» у Польщі. Вбивство Олександра Меня стало горем невеликої групи інтелігенції.
У колишньому СРСР єдина гілка влади, яка могла б згуртувати народ на рух до світла, — церква, в особі ієрархів — сама не стала на шлях покаяння. Але як навчали мене істинно віруючі — «Бог покаяння не дає».
— Які умови потрібні для того, щоб ця антитоталітарна культурна спадщина була сприйнята й осмислена суспільством?
— Умови універсальні в усьому світі: безперервність культурної традиції і повага до особистості. Поважати право іншої людини на життя. Право будь-якої людини на будь-яке життя. Цього ніколи не було і цього немає в державі, розташованій у межах колишнього СРСР. У жодній республіці, яка відокремилася. Подекуди щось освоюється, як дещо чужа нам — кому «нам» — не відаю — радянським? — якась свобода — чи то свобода слова, чи то свобода пересування. Та варто торкнутися теми одностатевих — не говорю шлюбів, — а просто зв’язків, — як наліт нанесеної, як макіяж, цивілізованості зникає. І суспільство привласнює собі право вирішувати за іншого, з ким йому спати. Це лакмусовий папірець, яким вивіряється здатність поважати право іншої людини на своє інше.
Сама ідея «іншого» — згідно з Піаже — знак зрілості особистості. Інфантилізм радянської людини ніде так яскраво не проявлений, як в нездатності прийняти, що є Інші. Взагалі — існують у природі. І у них інше все — колір шкіри, очей, нервова система. І треба враховувати цих інших — мирно співіснувати з ними, не травмуючи їх, щоб вони не травмували тебе. У мене в Нью-Йорку поверхом вище сидить радянський громадянин і гатить по клавішах, не зважаючи на те, що я божеволію поверхом нижче від цієї немузики. Але недорозвинений інфант здійснює своє радянське право не зважати на Іншого. Він не знає, що межі твоєї свободи закінчуються там, де натикаються на межі свободи Іншого. Не розповіли йому про це ні в храмі, ні в родині, ні в суспільстві. Вохра — вона і є вохра, навіть із дипломом консерваторії. Тому Іншого можна заплювати, затоптати, заарештувати, убити. І єдиний апарат — держава, обов’язок якої захистити громадянина, органічно — з відома суспільства — стає каральною і діє безкарно.
«ЦЕ У В’ЯЗНИЦІ ВИМИКАЧІ ЗОВНІ, І В КАМЕРІ НЕ ГАСНЕ СВІТЛО, ЯКЩО КЕРІВНИЦТВО ВИРІШИТЬ. А ТЕЛЕВІЗОР ТИ ВМИКАЄШ САМ»
— «В. Шаламов — це перший випадок у російській літературі XX століття, коли письменник дає адекватну оцінку своєму народові», — пишете ви у своїй статті. Оцінюючи нинішню агресію Росії проти України і той високий рівень підтримки російського суспільства, який її супроводжував (принаймні, на перших етапах), багато хто на Заході і в Україні схильний усе-таки перекладати відповідальність на правлячий режим і пропаганду, а не на народ у цілому. Як ви вважаєте, чи справедливо це?
— Будь-який режим виступає лише провокатором, а далі вступає народ. Режим пропонує піти і вбити, але йдеш і вбиваєш усе-таки ти. Читайте безсмертний текст Юлія Даніеля «День дозволених убивств». Просто скажіть собі, що у вас є можливість убити так, що ніхто не дізнається. І прислухайтеся, що всередині вас відгукується. Все можна, якщо в небі нікого немає і після смерті тобі постати ні перед ким.
Я індивідуаліст за своєю природою. Моральний авторитет для мене — його святість Далай-лама. Завдяки йому я знаю, що завжди є можливість померти самому, але не вбити. Убивати — з точки зору карми — не рентабельно: оскільки, вбиваючи ворога свого, ти береш усю його погану карму на себе, а він — очищеним постає перед небесами.
А слово «пропаганда» — порожнє. Ви ж маєте на увазі радіо-газети-телебачення, а це люди. Вони не з Місяця прилетіли, а ходили зі мною до однієї школи, це мої вчорашні однокурсники і колеги. І вони з екрана говорять те, що говорять. І дивиться й слухає їх людина по той бік екрана не примусово, а добровільно. Це у в’язниці вимикач зовні, і в камері не гасне світло, якщо керівництво вирішить. А телевізор ти вмикаєш сам, віриш йому сам і обираєш те, що ти обираєш: бути жертвою пропаганди, наприклад, чи катом — диктором, режисером, автором програми, головою телеканалу. Те, що геббельси запускають маховик — це правда, але народ усе-таки — не стадо баранів.
ДОВІДКА «Дня»: ПРО АВТОРА
Олександра Свиридова народилася в Херсоні. 1976 року закінчила сценарний факультет ВДІК, 1993-го — аспірантуру на кафедрі кінознавства. Сценарист близько двох десятків картин різних жанрів. Увагою преси відзначені «Варлам Шаламов. Кілька моїх життів» (виступила як співрежисер) і «Історія однієї ляльки» — фільм про іграшку Освенцима — Дон-Кіхота, зроблену руками в’язня. У 1992—1993 роках — автор десятків телефільмів для програми «Цілком таємно» на Другому каналі Російського телебачення (ведучий і головний редактор — Артем Боровик).
На екрані вперше з’являються Володимир Буковський і Олександр Гінзбург, інші правозахисники та в’язні совісті. 1993 рік — стипендіат Торонто Університету. 1994 року отримала стипендію Фонду письменників Ліліан Хеллман і Дешиела Хаммета і дозвіл уряду США на перебування в Америці за візою «За видатні здібності в мистецтві».
У 1996—1998 роках співпрацювала з Фондом Стівена Спілберга «Шоа» — «Ті, що пережили Голокост». Підготувала тисячі і зняла персонально близько 200 інтерв’ю в’язнів німецьких таборів і гетто. Лауреат літературних премій.
