Моє заочне знайомство зі львівською перекладачкою Мартою ГОСОВСЬКОЮ розпочалося з книжки «Спостерігаючи за англійцями» Кейт Фокс. Завважила одразу жваву, дотепну мову перекладу. На полиці його авторки — з добрий десяток виданих українською книжок. Але це далеко не вся сфера її вподобань, праці й натхнення.
«КНИЖКИ З РОЗВАГИ ПЕРЕТВОРИЛИСЯ НА УЛЮБЛЕНУ РОБОТУ»
— Ви вже змалку, судячи з усього, були книжною людиною. Яким чином це допомагає вам у житті? Чи заважає, обмежує?
— Так, я рано навчилася читати й відтоді не уявляла себе без книжки. На щастя, мої батьки, такі ж книжні люди, всіляко мене підтримували й мудрими порадами спрямовували мене цим захопливим шляхом. Пам’ятаю, як кожна прогулянка завершувалася в моїй улюбленій книгарні, якої вже, на мій превеликий жаль, нема, і мама дозволяла мені вибрати одну книжку. З татом свободи було більше: умова була «дві книжки», але я розуміла, що це вдавана суворість і можна стільки, скільки донесу до каси. Книжки з розваги та хобі перетворилися на мою улюблену роботу, тож вони творять моє життя. Єдине, що мене дратує в моїх взаєминах з книжкою, — це те, що я фізично не можу прочитати (і перекласти) всі ті, що хотіла би, і доводиться обирати.
— Перекладацтво, як відомо, вимагає не лише глибоких знань мови, з якої здійснюється переклад, а й найтонших відтінків рідної. Як саме вдосконалюєте англійську та українську?
— Власне, це невпинна робота. І навіть те, що на перший погляд не видається роботою, як-от читання якого-небудь легкого чтива на пляжі чи перегляд мальописа десь за кавою, виявляється дотичним до роботи. Із мальописів, до речі, я вчуся сленгу й сучасної мови (і англійської, й української) вулиць, яку я знаю лише в діахронії, а для перекладачки важливо знати й сучасний стан справ. Не можу сказати, що я багато читаю, бо за моїми стандартами могло би бути й більше, але щомісяця обов’язковими є дві англійські та дві українські книжки. Часто, коли не маю змоги читати, скажімо, дорогою в транспорті, то слухаю собі аудіокниги й так «набігає» ще дві-три за місяць. Зараз я паралельно слухаю Стівена Пінкера «Мова як інстинкт» та «Валентайн» Елізабет Ветмор. Обидві хотілось би перекласти українською, та в мене так чи не з кожною книжкою, яку читаю чи слухаю.
— Маєте список книжок, які хотіли б перекласти. Як відстежуєте новинки іноземної літератури? Що найперше привертає вашу увагу?
— О, так! У мене є велетенський перелік книжок, які я хотіла би перекладати: і дитячих, і юнацьких, і художніх, і науково-популярних. Я ношуся з цим списком і періодично торпедую видавництва пропозиціями — і, на щастя, деякі навіть погоджуються! Так було з книжкою Кармен Марії Мачадо «Її тіло та інші сторони», а також «Ти тут, Боже? Це я, Маргарет» Джуді Блум, які вийшли друком у «Видавництві Старого Лева». І з «Наукою розповідати історії» Віла Сторра, яка от-от вийде у видавництві «Наш Формат». У цьому переліку є книжки, які я читала англійською ще в дитинстві, а є книжки, які я зараз читаю дітям у дитячому будинку і які ми щиро вподобали.
Далеко не всі книжки із цього списку — новинки. Наприклад, «Ти тут, Боже?..» — це така класика підліткової літератури, на якій виросло не одне покоління американських дівчаток. Я прочитала її в дитинстві і, подорослішавши, вирішила, що українським підліткам було б добре мати таку книжкову подругу, як Маргарет.
За новинками у світі літератури я пильно стежу й намагаюся встигати за цим шквалом текстів. Я підписана на The New Yorker і Guardian. Довіряю їхнім книжковим оглядачам і обираю собі книжки за їхніми рекомендаціями. На книжкових блогерів теж підписана.
— Як ставитеся до засилля англіцизмів-техніцизмів у сучасній українській мові?
— Трохи з розпачем, а трохи — з розумінням, що такими є вимоги часу. Проте, маючи нагоду, обстоюватиму свою любов до українських неологізмів. Нещодавно, до речі, мала досвід невеличкої баталії за назву книжки, яку я переклала. В оригіналі вона звучить «The Science of Storytelling» — я пропоную перекласти її як «Наука розповідати історії», а редакція наполягає на «Науці сторітелінґу». Не знаю, чи вдасться мені переконати колег, восени побачимо.
— Як на мене, таки ліпше пасує назва «Наука розповідати історії». Ви маєте власну перекладацьку школу, через яку пройшло чимало тих, хто має бажання і волю перекладати професійно. Чи стежите за успіхами своїх підопічних? Який взагалі маєте з ними зворотний зв’язок?
— Ідея заснувати перекладацьку школу в мене виникла давно, і я на початку вагалася, чи знайдуться охочі до неї приєднатися. Наважилася, зробила оголошення й сама незчулася, як відбулося вже десять щомісячних занять з перекладу й перекладацький ретрит у межах школи Translate it again! За це я вболіваю і стежу за успіхами учасниць, намагаюся допомогти порадами чи потрібними контактами.
Остання сесія перекладу відбулася в партнерстві з молодим видавництвом «Лабораторія», тож школа переростає в дещо більше — у товариство однодумців, котрі впевненіше почуватимуться у фаховій спільноті. Одна із учениць моєї школи, Поліна Добринчук, нещодавно завершила переклад свого першого тексту й зараз у процесі перемовин з видавцями. Тішуся за неї й радію, що моя школа з ефемерного клубу шанувальників слова обертається на проєкт сприяння молодим перекладачам.
«НЕБАЖАННЯ МОВЧАТИ»
— Ви виростали й формувалися в безцензурну епоху. Чи усвідомлюєте рівень свободи? Знаєте, від чого відштовхуватися?
— Насправді я, мабуть, як і всі люди мого покоління, застала відголоски отого липкого «страху говорити». Мені не раз доводилося чути до себе «тихо, мовчи», але я не з тих, кого можна зашикати. Моя родина постраждала від комуністичного режиму, тож цей страх говорити вголос мала і моя бабуся, і мої батьки, а мені дісталося тільки нерозуміння й небажання мовчати. Момент усвідомлення того, наскільки вільно нам в Україні дихається, я гостро відчула, повернувшись із подорожі до Білорусі десять років тому. Коли у нас вдома не було жодних — ні соціальних, ні політичних, ні релігійних — табу для вечірніх розмов, то там навіть на кухні шикали одне на одного, щоб не базікали зайвого.
— Ви, мовлячи теперішньою мовою, — агентка змін. Ваша активність різнобічна: переклади, викладання, питання етикету, праця з дітьми в дитбудинку. Як вибудовуєте день? Строгі графіки, жорстка самодисципліна?
— Насправді я дуже неорганізована та хаотична. Я, радше, спринтерка, марафонські дистанції, де важить витривалість, не для мене. Та коли берешся за масштабні проєкти — чи то перекладацькі, чи то соціальні, то без суворого графіку не обійтися. Коли я перекладала «Спостерігаючи за англійцями» — найважчий і найбільший мій переклад, то подруга склала для мене таблицю, де я мала фіксувати поступ у роботі. І, поза сумнівом, саме завдяки цьому я вклалася в дуже стислі терміни.
— Нині — час іноді набридливої самореклами. Ваші меседжі — не тільки «навчаю, як вчити іноземні мови», а й «вчуся писати, вчуся слухати». Як тримаєте баланс?
— Я дуже боюся глянцевих картинок незатьмареного успіху. Намагаюся уникати такого кривого дзеркала й не спотворювати реальність, а вона така, що я встигаю навіть не половину того, що собі запланувала. Часто прокрастиную, часто неправильно розподіляю сили й час або задовго розглядаю троянди в саду. Але чому задовго? Власне, то і є мій спосіб балансувати.
«УКРАЇНА — КРАЇНА МОЖЛИВОСТЕЙ»
— Саморефлексія, самоіронія, відповідальність, зріла етична позиція щодо проблем сучасного життя — ваші сильні сторони. Чого, на вашу думку, гостро бракує переважній більшості нашої молоді?
— Нашій молоді нічого не бракує. Вона має найбільший дар — власне молодість. І от, мабуть, їм бракує усвідомлення того, що цей, здавалось би, невичерпний вир енергії, сил та ентузіазму — скінченний, а тому надзвичайно цінний. Я теж колись думала, що завжди зможу працювати на трьох роботах, писати тексти ночами, а вранці ще виходити на пробіжку. Але ні! Та молодь на такі застороги не зважає, бо молодість має ще одну прекрасну рису — незламну віру в себе.
— «Україна — країна можливостей», на ваше переконання. Що в Україні заважає саморозвитку особистості? Яка роль матеріальної складової?
— Так, я щиро вважаю, що Україна — це країна можливостей, де багато вільних ніш та стрімкий старт. Саморозвитку часто заважає невміння бачити чітку кінцеву мету і неспроможність вибудувати покроковий план дій. Слід навчитися ставити влучні запитання «що?», «навіщо?» та «як?». Матеріальна складова є дуже важливою, та не йдеться про якісь захмарні статки, а про достатній рівень забезпечення, щоб залишалися сили й час на навчання і роботу над собою. Власне, тому я працюю з дітьми в дитячих будинках, щоб вони мали в арсеналі англійську мову й почувалися впевненіше на старті. Завжди радію, коли хтось із моїх підписників зголошується матеріально підтримати навчання діток. Спільними зусиллями ми відкриваємо дітям з обмеженими фінансовими можливостями доступ до якісної освіти.
— Маєте в комп’ютері «незакінчені книжки». Судячи з дописів, зокрема на Фейсбуці, могли б писати насправді цікаві оповідання. Що на це скажете?
— О, так, маю, і не один десяток. Я почала писати дуже рано. Та завжди критично ставилася до свого письма і не наважилася його публікувати.
— Але варто наважитися! Чекатиму на вашу прозу! Колись Рильський поетично сформулював відповіді на давно відомі запитання: що найбільше ненавидить і найбільше любить.
— Найбільше я не люблю фальші та фарисейства, людей, що, як тепер кажуть, перевзуваються в польоті й підтакують то одним, то іншим. А люблю я все просте і зрозуміле, бо воно не одноденне.
