До початку цьогорічного Форуму видавців залишилося вже зовсім небагато часу, і в українському медіапросторі дедалі частіше з’являється інформація про книжкові новинки, формуються списки must read і must have. Новий роман Любка Дереша «Спустошення» ввійшов у десятку найочікуваніших книжок вітчизняної прози за версією культурно-видавничого проекту «Читомо», і це не випадково. Текст ще не пішов у друк, а про нього уже заговорив майже весь український сегмент «Фейсбуку». Щоправда, обговорювали тільки... еротичні сцени, бо фрагмент саме такого характеру був опублікований в інтернеті. За ажіотажем мало хто помітив, що «Спустошення» — це історія про міський простір Києва та аномальну «зону», яка пропонує людині новий сценарій її життя. Історія про невідчуття себе в цій реальності та пошук віри. Історія про стару еліту і Нову Орду як проект надлюдини. «День» поспілкувався з автором про психотехнології як новий метод маніпулювання свідомістю, про те, як гаджети і соцмережі заводять нас в аутичні форми спілкування і які виклики несуть новоординці для старої еліти.
Отже, роман «Спустошення» буде представлено на Форумі видавців у Львові 14 вересня, о 19.30 у книгарні «Є».
«ЛІТЕРАТУРА НЕ ПОВИННА ДАВАТИ НАВІТЬ НАТЯКІВ НА ВІДПОВІДІ»
— У роману вийшов доволі скандальний анонс. Ви не переймаєтеся, що це може збити з пантелику вашу аудиторію — розбіжність того, що обговорюється, із цілісним текстом книжки?
— Я не сподівався на скандал. Мій товариш із публікатора «Амеба» попросив мене викласти якийсь фрагмент. Я не хотів виставляти саме еротику, тому що ті кілька сексуальних фрагментів занурені в контекст і окремо їх сприймати не вдається. До пори до часу ці уривки лежали там, ніким не помічені, а коли раптом люди таки їх помітили, їм здалося, що це дуже кумедно. Мені також здається, що так, як це було сприйнято читачами, — це справді смішно. Чи, навпаки, відлякує — зараз уже говорити пізно. Книжка взагалі — річ непередбачувана. Ти її контролюєш доти, доки бачиш на моніторі. Як тільки я віддав макет у видавництво, відчув, що ця пуповина перервалася. Я вже не маю жодних хвилювань, хоча, як і будь-який автор, знаю, що там є якісь незакінчені моменти.
— Щодо незакінченості. На одному із попередніх представлень роману ви сказали, що це перша книжка, в якій ви не відповіли на всі поставленні запитання. Чому?
— Мистецтво загалом і література зокрема не повинні виконувати функції пропагандистські, декларативні, вони не повинні давати навіть якихось натяків на відповіді. А персонажі не повинні ставати рупором автора і промовляти ті ідеї, які йому близькі. Це розв’язало мені руки. Я зміг дозволити персонажам бути такими, якими вони є.
— У «Голові Якова» був персонаж-інтелігент, який мусив співпрацювати з корпораціями. Іголовний герой «Спустошення», журналіст Федір Могила, теж явно переймається не лише матеріальними речами, але мусить працювати в комерційній сфері. Це штучно сконструйовані типажі, чи ви вважаєте, що такі люди реально існують?
— Колізії цих двох персонажів зовсім різні. У «Голові Якова» герой виборював право плювати на цей світ, так би мовити, бути незалежним від нього. А у «Спустошенні» герой шукає сенсу, якихось викликів для себе, які б його надихнули. Те, що він співпрацює з комерційними структурами, — для нього діло десяте. Сам його шеф — людина глибоко ідейна, для нього важливо те, що він може бути причетним до глобальних суспільних процесів як в Україні, так і у світі. Його дуже пригнічує відчуття внутрішньої пустки. Йому 34 роки, і він відчуває, що зовні відбуваються якісь події, а внутрішнього наповнення не те що немає... немає відчуття, що воно належить тобі. Ми «упаковуємося» певними книжками, іменами, але вони не стають по правді нашими. Ми не маємо емоційного зв’язку з тим, що читаємо, з тим, що ми робимо, і цей брак емоційного зв’язку, мабуть, і є головним для «Спустошення».
— Виходить такий еклектичний постмодерновий типаж, який складається суто з чужих цитат, але майже не має нічого свого? Це така людина майбутнього?
— Цей персонаж є кимось більшим, ніж постмодерний еклектик. Роман починається з прологу, де герой сам рефлексує над собою і своєю фрагментарністю. Він її розуміє, а отже у нього є точка відліку, де він є цілісним. Сподіваюся, цей роман знайде свого уважного і вдумливого читача, оскільки я багато чого вкладав у текст з погляду різних рівнів рефлексій – як персонаж себе сприймає сам і як його сприймають інші. Це не просто лінійний герой, його потрібно зібрати до кінця роману для того, щоб зрозуміти, про що власне сама книжка. «Спустошення» не закінчується однозначною кульмінацією, де все стає зрозуміло, мовляв далі він зажив щасливо чи, навпаки, погано і помер. Коли я закінчив цю книгу, у мене виникло відчуття розгубленості – а що далі, що це означало? Але я відчув, що так і має бути. Ця недовершеність штовхає читача повернутися до початку роману і другою хвилею почати збирати все, що відбулося, зрозуміти, про що цей текст. Очевидно, він тільки наполовину про той сюжет, який у ньому розгортається.
— Чому головний герой не відчуває себе частиною цієї реальності?
— Це діагноз для всього покоління і запитання до нас усіх. З одного боку, вся цивілізація, весь культурний лад побудований таким чином, щоб ми заходили у більш аутичні форми спілкування завдяки гаджетам, соцмережам, звуженню емоційного спектра, який ми можемо виражати. Це проявляється в тому, як ми пишемо пости, які ми використовуємо emoji, як реагуємо на різні навколишні події. Зрештою, товщина книжок, які ми читаємо, прямо корелює з глибиною емоційних переживань, на які ми зараз здатні. За істотного інтелектуального розвитку та підвищення рівня загальної обізнаності в людей з появою соцмереж ми щось втрачаємо в емоційному плані. Люди багато в чому залишаються підлітками ба навіть дітьми, вони втрачають здатність на більш глибокі, дорослі емоції. На роздратування, гнів, бажання здатна й дитина. У «Фейсбуці», наприклад, немає емоції, яка б виражалася трьома смайликами одночасно, як у музиці — тризвук. Я намагався вибудувати канву роману в такий спосіб, щоб вона пробуджувала різні хвилі емоцій у читача, показувала складну картину, яку було б цікаво розібрати. Не просто змалювати хаос, а вийти на таке переживання, яке буде спроможне охопити всі емоції в різноманітних обертонах. І назвати цей стан для себе, щоб зрозуміти, що я пережив і про що ця книжка, знову ж таки.
«ІСТОРІЯ, ВРЕШТІ-РЕШТ, ВИЯВЛЯЄТЬСЯ ЗОВСІМ ІНАКШОЮ, НІЖ БУДЬ-ЯКІ ПРОГНОЗИ»
— Існує теорія, що з розвитком технологій рівень інтелекту людства постійно знижуватиметься. Чи не про це ваша Нова Орда?
— Ні, це дещо про інше. Нова Орда — це люди, які, розуміючи загальну ситуацію занепаду, роблять прорив заради збереження власної ідентичності та інтелектуальної свободи, власного волюнтаризму, права залишатися собою. Таких людей не так багато, але вони є. Вони становлять виклик для цього світу інфантильних технократів. Новоординці більш цілісні, вони здатні на те, що за часів Тамерлана називалося «довга воля», тобто на довгострокові стратегії, серйозні помисли, цивілізаційне мислення. Але при цьому, виходячи зі старого строю материнської культури, яка великою мірою є християнською у своїй основі, вони йдуть у новий простір, де не існує альтернативи. Це проблема вольової людини поза культурою, яка, не маючи рамок та орієнтирів, стає новим кочівником. Вона бачить слабкість осілої культури. Частково такі кочівники проявлені в людях, які часто змінюють освіту, накопичують інтелектуальний потенціал. Частково це люди, які працюють з техніками свідомості. Частково це інтелектуали старої школи, методологи, які вийшли на рівень, де можна пережити процес реонтологізації. Зібрати себе нового, чітко розуміючи, що ти вкладаєш в основу своєї особистості, ким ти себе будуєш. Ці вільні, сильні, сміливі, зухвалі люди становлять виклик для знаючої еліти, яка володіє ресурсами, але скута у своїх думках. Я не можу сказати, що я на боці однієї чи іншої еліти, вони обидві видаються мені по-своєму корисними, але водночас небезпечними.
— То все таки Нова Орда – це позитивне явище?
— Не скажу, що я симпатик Нової Орди, це швидше носії сил хаосу, ніж сил порядку. Сама наявність цієї Нової Орди говорить про те, що є люди, які виношують цивілізаційні уявлення нового порядку. Які готові кинути виклик не просто культурі, а самому строю цивілізації. Якщо вони прийдуть, вони неодмінно будуватимуть свою цивілізацію. Багато людей, зокрема філософи, українські та іноземні, і далі будують свої «імперії», десь будучи продовжувачами лінії традиціоналістів, десь будучи суперфутуристичними, послідовниками радикального конструктивізму, який каже, що світ можна будувати, опираючись на будь-яку основу. Так чи інакше, це люди, які ставлять себе у позицію бога і творця нового світу, і саме у цьому відношенні вони мені здаються силами хаосу. Вони закладають в основу цього світу своє індивідуальне, яке може бути хибним.
— З вашого опису здається, що Нова Орда — це явище уже нашого часу...
— Так. Дія роману відбувається у 2010 — 2011 роках. Це час, коли я мав нагоду спостерігати за деякими рухами в інтелектуальному київському середовищі. Не скажу, що я детально описав персонажів та їхні баталії в цьому просторі, але ці люди мене надихнули на створення свого світу. Для України і Росії це був період футурологічного буму, коли багато мислителів вибудовували концепції можливого розвитку майбутнього. Ці роки перед Майданом, очевидно, провіщували якісь зміни. Уже тоді обговорювалося, якими можуть бути зміни для суспільства на довготривалий період, зміни технологічних укладів. Україна й досі залишається в межах індустріального технологічного укладу, який більше зосереджений на важкій промисловості, тоді як майбутнє — за постіндустріальним світом з більш високими технологіями. Це не лише ІТ-сфера, але також нано-, біо- та в далекій перспективі психотехнології, коли нарешті доберуться до спроб зрозуміти, що таке людський розум і який він має ринковий, культурний, цивілізаційний потенціал.
— То чи пішов розвиток історії в реальному, нашому світі в інший бік від того, який описаний у «Спустошенні»?
— Моя знайома, котрій я розповідав про книжку, не могла збагнути, чому, якщо я пишу футурологічний роман, беру за час дії 2010 рік, а не, скажімо, 2040-й. Це один із важливих моментів для роману, бо там ідеться про проект, який не відбувся. Це теж один зі способів говорити про майбутнє в категорії проектів, які готуються, але не втілюються. Історія, врешті-решт, виявляється зовсім інакшою, ніж будь-які прогнози. Тільки постфактум ми починаємо розуміти, як наші схеми описують те, що відбулося. Ми радіємо, коли нам вдалося передбачити бодай якусь частину. Це ще одна важлива грань роману — його герої постійно занурені у віртуальність, постійно конструюють, і лише невідворотні події допомагають побачити те, що є насправді.
ПРО ПОШУК ВІРИ ЧЕРЕЗ РОЗЧАРУВАННЯ
— Літературознавець Ігор Бондар-Терещенко назвав ваш роман «урбаністичною містерією європейського зразка». А як ви характеризуєте жанр «Спустошення»?
— Я починав писати цю історію в жанрі турбореалізму. Цей жанр — на межі фантастики і реалізму. Тут події випереджають реальність не на два кроки, як у повноцінній фантастиці, а буквально на півкроку.
— Ви уже не раз зазначали, що роман «Спустошення» — це до певної міри діалог з «Пікніком на узбіччі» Стругацьких і «Солярисом» Станіслава Лема крізь призму фільмів Тарковського. Але в цих книжках якраз ідеться про неможливість контакту з позаземним інтелектом, а ваша зона не просто контактує з людиною, а створює для неї нову реальність...
— Це радше діалог з творами Тарковського, аніж із вихідниками. А щодо зони, то це одна із загадок книжки, які я не хотів би розкривати наперед. Скажу лише, що зона не до кінця описана в цій історії. Вона з’являється кілька разів як фрагментарний персонаж, але насправді є головною. Якщо читач буде уважним, він зрозуміє, що діалог героя відбувається не так з подіями, як із самою зоною. Герой зрештою запитає себе — що мені подарувала зона? І це — важливе запитання для читача, який хоче зрозуміти цю історію, і для мене теж.
— Чи немає тут конфлікту між зоною та Новою Ордою? Умовна надлюдина ніби має сама себе конструювати.
— Герой стикається з двома парадигмами. Або ти сам намагаєшся будувати своє життя всупереч усьому, або ти стаєш у позицію того, кого ведуть. Або можна перебувати у третьому стані — діалогу із зовнішнім світом. Але тоді потрібно розуміти, що є сторона, з якою можна вести діалог. Врешті-решт, ця історія — про шлях пошуку віри через певні розчарування і спроби зрозуміти, звідки вона з’являється, чи можна її вкласти в себе. Віри як категорії, яка існує не завдяки чомусь, а всупереч усьому. Як граничний спосіб контакту зі світом. Один із персонажів каже, що віра є найвищою формою самотності. Головний герой іде до того, щоб прожити цю найвищу форму самотності. Він став на шлях чесності з собою, і в якийсь момент розуміє, що чесність виявляється не полем, де ти можеш вільно пересуватися як вершник, а тунелем, який постійно звужується і залишає тобі все менше варіантів для вибору. Для людини, що звикла мислити широко, чесність із собою виявляється непідходящим інструментом. Вона постає перед запитанням – наважитись увійти у ці вузькі ворота чи залишити за собою право конструювати світи?
— Але хіба віра не дає відчуття наповненості?
— Після того, коли людина проживає спустошення – однозначно. Але це те, що людина може відчути, тільки перейшовши безодню. Віра є певною кульмінацією особистості як форми існування «мене». Віра – це апофеоз емоційного інтелекту, це не просто результат фанатичного вибору, а сплетіння усіх емоцій у сув’язь. Тоді людина бачить, що вона як цілісність починає існувати по-новому, не залежно від зовнішнього світу. Але для того, щоб народилася нова особистість, вона мусить пережити певну символічну смерть.
— То у що мають повірити читачі «Спустошення»?
— Це не завдання роману — вселити віру, навпаки, цей роман написаний, аби посіяти розчарування, найперше — розчарування в поверхових речах, в які ми віримо, не задумуючись, і якими підмінюємо можливість набути глибшого життєвого досвіду.
