— А тепер уяви: тридцятиградусний мороз, на вулиці люта зима. Мене, побитого спецслужбами, відвозять в реанімацію. Хто побив — невідомо, нікого так і не знайшли. В пам’яті лише оцей холод і відчуття, як тягнуть на мороз. Без одягу. А я — в напівмаренні — твердо знаю, що цей одяг мені більше ніколи не знадобиться.
Служив, був гордий собою, показував безстрашність... А тут в тобі починає працювати лише природа. Лежачи на землі, на якомусь промерзлому залізі, раптом просто потієш від страху. І всі твої високі задуми, рішення йти на вибори фокусуються в одну точку, що мерехтить наче прожектор:
— Вижити, вижити!
«АВТОМАТ ІЗ ГАЗОВАНОЮ ВОДОЮ АБО БЕЗ»
За сніданком у вроцлавському готелі Уладзмір Нєкляєв розповідає момент із своєї книжки «Автомат з газованою водою з сиропом або без», яка номінована на престижну центральноєвропейську премію «Ангелус». (Цього року лауреатом премії «Ангелус» став румунський прозаїк та поет Варужан Восгянян за роман «Книга шепотів» — див. матеріал «Кожна країна має свою книгу шепотів» на сайті «Дня». — Ред.) У ній ідеться про Мінськ 1960-х років, часів так званої хрущовської відлиги, а також про реалії сучасності. Багато чого в романі є автобіографічним, як і момент про побиття під час протестів після виборів 2010 року в Білорусі.
— Я б нікому такого не побажав. Але якщо такий досвід є, то ти його виписуєш, нікуди дітися.
Білоруський поет та прозаїк, номінований на Нобелівську премію, завжди був політично активним. 2010 року він прийняв важливе рішення — йти у президенти Білорусі. Автора п’ятнадцяти книжок спонукає на це бажання змін. Або принаймні спроби. Після «безсумнівної» перемоги Лукашенка Някляєв виходить на акції протесту в Мінську, де його згодом жорстоко поб’ють.
Отже, невдалої спроби.
«БІЛОРУСЬКУ ІСТОРІЮ ПЕРЕПИСАЛИ НА РОСІЙСЬКУ»
— Напевно, все почалося тоді, коли підписали угоду між Білоруссю та Росією. Читай — між Лукашенком та Єльциним. Ішлося про створення держави, але насправді просто випили, закусили, і «понеслось». Лукашенко в той час намагався зі мною загравати, але не лише зі мною, а з усією творчою елітою.
— Що ви маєте на увазі під словами «загравати»?
— Спокушати тою ж владою, наближати до влади, обіцяючи певні преференції. Він поїхав до Москви, побачив, як біля Єльцина вирує бомонд. Захотів таких коловоротів у нас. Я кілька років із ним зустрічався і переконував, що потрібно обирати національну лінію розвитку країни. За її мову, історію, за історичну пам’ять.
Я його добре знаю і особливої довіри до того, що він говорить, у мене не було, але я вирішив спробувати. Говорив: «Роби, що хочеш, тільки не лізь у культуру». Залиш цю гуманітарну сферу, це тонкі речі, в яких ти взагалі нічого не розумієш, залиш це в спокої».
Він казав: «Так-так, навіщо це мені потрібне?». Але реально те, що він говорив, не відповідало дійсності. Нашу історію почали переписувати на російську мову. Я прийшов до нього й кажу: «Якщо це білоруська історія, чому вона російською?» Він повернув це так, що російську мову створили ми, білоруси, тому все має бути російською. Як же ми можемо від неї відмовитися?
Є історична міфологія, яку переписували багато разів. Інша справа, з якою метою переписують цю історію? Чому кажуть, що історія України — це історія Росії? В Росії вона звучить зовсім по-іншому, ніж в Україні...
Так само переписали нашу.
«НАШ НАЦІОНАЛІЗМ ВИРІС З УКРАЇНСЬКОГО»
— Мені здається, Україна історично йде попереду Білорусі. Завжди великі події національного відродження відбувалися в Україні, а потім це повторювалося в Білорусі. Білоруський націоналізм виріс безпосередньо під впливом націоналізму українського. Наш письменник Уладзімір Караткевіч навіть не думав про націоналізм до того часу, доки не вступив до Київського університету. А потім почав говорити: «Якщо є український націоналізм, то чому не може бути націоналізму білоруського?»
Відчуваючи Україну, відчуваючи її зближення з Європою, незалежність і самостійність мислення, вважаю, що нам є ще над чим працювати. Але насправді нам потрібно досягнути одного результату.
Скажу чесно, останні роки я відчуваю себе українцем. Я активно брав участь в подіях на Майдані, я там жив.
«МИ ОДНІЄЇ КРОВІ»
— Чому ви виїхали з Білорусі 1999-го?
— Ми з Лукашенком хотіли означити основні точки, на яких треба будувати нову країну. Я запитав його: «Чому ти тоді президент Білорусі, якщо тут все російське?» Ми говорили про основу основ. А я тоді був головою Спілки письменників та редактором головного літературного журналу. Після цього до мене підключилися репресивні органи. Почалися перевірки. Я зрозумів, що мене шантажують. А захищатися у такому випадку нема сенсу, тому що перспективи виграти — немає. Це 1999 рік. Тоді якраз відбувався міжнародний конгрес ПЕН-клубу, я використав цю можливість як причину виїхати, і залишився за кордоном.
Насправді головні суперечки в нас були щодо бачення перспективи розвитку країни. Для мене Білорусь без білоруської мови та історії — безглузда. Це пам’ять, сакральні речі.
Насправді він нічого не зробив за ці роки, бо країна донині існує за російські гроші. Преференції на газові тарифи і т.д. — це, по суті, кримінальні гроші. Тільки і розмов про те, що «ми однієї крові». В Росії зараз жахлива ситуація, чого лише коштує війна з Україною. Путін оплачує ситуацію на Кавказі, щоби вона не вибухнула. Туди йдуть великі гроші. Плюс додайте нерентабельні регіони та економічний крах. Лукашенко пішов на Захід з надією знайти гроші.
КОНСЕРВНА БАНКА
— Насправді здається, що саме економічна ситуація в Білорусі стабільна. Це попри якісь середньовічні речі, як-от можливість введення смертної кари... Скажіть, чи можливі зараз зміни, розпакування цієї «консервної банки»?
— Так, ми в законсервованій ситуації. Ти кажеш стабільність, але стабільність — це постійний розвиток, а не застій. Якби не український фактор, ніякого повороту до Європи та навіть декларації про реформи не було б. Він побачив на прикладі України, що без цього країну взагалі не зберегти. Проблема в тому, що він лише створює видимість роботи.
Куди буде рухатися Білорусь? Нікуди. Зараз відбувається політика змін через зближення. Це я говорю про Європу. Зближення ніби є, але змін немає. Три мільярди кредиту від Путіна? Реформа неможлива. Лукашенко найбільше боїться українського сценарію. Були парламентські вибори: формально ввели кандидатів, але це фікція. Так званий парламент, так звані депутатки, і що далі?
«БІЛОРУСЬКІ БАНДЕРІВЦІ»
— Яка роль білоруських інтелектуалів у цих суспільно-політичних процесах? Чи є у вас відчуття єдності?
— Розмови про інтелектуальну еліту перемандрували до нас із часів радянського союзу, коли створювався образ радянської інтелігенції. Звісно, це згенерувало таких особистостей, як Солженіцин чи Сахаров. Але був агресивний тиск влади на суспільство. Здебільшого є такий і зараз. Але якщо ми говоримо про фактор національного розвитку, то на нас одразу кажуть «білоруські бандерівці». Ніби ми вороги, які хочуть, аби ми посварилися з нашими російськими «браттями».
Здичавіла пропаганда з боку Росії. Ти здивуєшся, але Путіна білоруси готові підтримати швидше, ніж Лукашенка. Зараз постійно йде мова про світовий збройний конфлікт, якого неможливо оминути. В Європі бояться агресії з боку Росії. І якщо війна буде відбуватися, то всі війська йтимуть через Білорусь.
Росія десятиліттями будувала свою філософію, «русскую идею». Це чисто ментальні речі, хапанути більше по горизонталі. На мою думку, зараз ситуація вибухонебезпечна. Треба зробити все для того, щоб світ не полетів в тартарари.
«ЄВРОПА — ЦЕ ТЕ, ЩО ТЯГНЕТЬСЯ ДО СМОЛЕНСЬКА»
— Ваш роман «Автомат з газованою водою з сиропом або без» описує білоруські реалії. Всі книжки, номіновані на премію «Анґелус», мають оцей центральноєвропейський контекст. Що у вашій книжці може бути ключем до розуміння Центральної Європи?
— Європа — це те, що тягнеться до Смоленська. Обрізана на лінії Вільнюса. Це та Європа, яка існує в європейській історії та свідомості загалом. Я у своєму романі зафіксував перші спроби європеїзувати радянську людину (аби відвести тінь Сталіна) ще за політики відлиги. Потім ситуація екстраполюється на 40 років уперед. Насправді події, що відбуваються в Білорусі, стосуються будь-якої людини, що знаходиться у будь-якому місці. Але хоч як це сумно звучить, поки не зміниться поводир ідеї, ні в Білорусі, ні в Росії жодних змін не буде.
