І якщо вибір на користь цієї новинки для експертів та книжкових оглядачів очікуваний, то сама книжка найперше чіпляє своєю несподіваною темою та її розкриттям.
Це вже сьома книжка письменниці родом з Івано-Франківська, що кілька років тому емігрувала до Австрії. Серед інших її літературних нагород — Kristal Vilenica-2013 (Словенія) та літературна Премія імені Джозефа Конрада-Коженьовського (2013).
«Забуття» — це роман-палімпсест, свого роду романізована біографія одного з найбільших українських істориків, філософів і політиків ХХ століття В’ячеслава Липинського, що проступає із сюжетної лінії життя нашої сучасниці, альтер-еґо авторки, її історії, і з нутра всемогутнього і невблаганного кита (за)буття. Малярчук робить усе, щоб, місцями у досить-таки есеїстичній манері (і загалом ця книжка написана просто та реалістично), познайомити нас із самою постаттю — польським шляхтичем Вацлавом Ліпінським, який несподівано вирішив стати В’ячеславом Липинським і присвятити себе усього українським історії та рухові за незалежність. І хоч багато в Україні було мішаних шляхетських родів (згадується і про Кричевських, Виговських та ін.), для яких національність та релігія дуже часто ставали справою винятково політичною, та вибір у сторону «слабшого» від початку ставав викликом. З нього і почав Липинський свій усвідомлений шлях, ренегатом — для поляків, феноменом — для українців.
Він пройде перед нами від вдоху до видиху, елегантний, закоханий, зворушливий, амбітний і твердий у своїй правоті, зневірений і хворий, забутий і знов об’явлений. А з ним пропливе його час: революційний і рішучий, сповнений ідеалістів і практиків — час мецената та видавця єдиної дозволеної у 1906—1914 роках наддніпрянської української газети «Рада» Євгена Чикаленка, час політиків — Симона Петлюри, Віктора Піснячевського, Володимира Винниченка та інших представників УНР. Час нездоланних натоді сухот, санаторіїв, довгих товариських розмов та диктованих відданому секретареві листів.
А поруч, то там, то тут виринаючи, існуватиме у «Забутті» лінія оповідача, дивакуватої жінки у пошуках особистого щастя, жінки, що бореться з панічними атаками страху, і між цим усім — досліджує життя видатного історика. Такий прийом створює дзеркальну двоїну, перетин, що дає можливість виписати повніше протагоніста. Утім, і другорядною роль нашої сучасниці не назвеш, це паралельні герої, як шальки терезів, і у певних моментах складно сказати, хто про кого насправді розповідає.
Хороший роман може бути про будь-що, але усе ж інтригує, чому головним героєм обрано саме Липинського (?). І тут може бути кілька власне читацьких, а не авторських пояснень. По-перше, працюючи з актуальною, трендовою наразі темою історичної пам’яті, український письменник має особливо широкий вибір, що йому, так би мовити, «дороманізовувати», як зафарбовувати на свій лад білі плями історії, по-своєму лікуючи від амнезії загублених архівів, відсутності нормальної наукової історичної бази. Отож, спіткнувшись у старій газеті об оголошення про смерть «якогось» д-ра Липинського, можна видобути на світ Божий ціле його неймовірне життя на тлі середовища, країни, епохи. Апріорі добрий ґрунт, тим паче, що та доба тільки зараз більш-менш відкривається для прочитання
По-друге, обираючи героїв, кожен автор ніби наставляє систему радарів, через які спроможний транслювати свої головні послання. Тут же Малярчук, мешкаючи у Відні, дуже природно вловлює нове масштабування подій. Це погляд на Україну зовні, з (е)мігрантського боку, з того ширшого географічного ареалу, що дасть краще розгледіти як величину історичної постаті, так і вади україноцентризму — ніхто нічого про нас не зобов’язаний знати, хоч наскільки унікальними ми були б, аж допоки самі про це переконливо не розкажемо.
