Онука офіцера армії Симона Петлюри й аристократки з роду польських землевласників, французька письменниця, доцентка кафедри літератури в Ліоні Марі-Франс Клер довгий час не наважувалася говорити про своє минуле. Проте Революція Гідності стала поворотним моментом, що спонукав глибше проаналізувати історію власної родини. Про це і йдеться у книжці «П’ять майорців для мого незнайомця». Перша частина інтерв’ю — у випуску №103-104 (5913-5914).
ДОВГИЙ ШЛЯХ ІНТЕГРАЦІЇ
— Як вдалося «відновити становище в суспільстві»?
— Питання інтеграції стояло насамперед перед моїми бабусею і дідусем та їхньою донькою. Якщо Маруся добре говорила французькою, то Зиновій навчився говорити лиш із часом. У перші роки їх вигнання вони мріяли повернутися в Україну, проте події показали, що це неможливо. Тоді вони попросили громадянства й отримали його 1939 року. У «Лідиній Книзі» моя мати говорить про інтеграцію її батьків. У Розьєр-о-Салін, куди вони приїхали 1924 року, одна пані помітила Марусю: «Кожного дня я гуляю з мамою у селищі, в один і той же час, і ми зустрічаємо елегантну даму, яка вигулює красивого пса-сенбернара, Фаро. Кожного разу вона вимушено посміхається, і одного дня вона перейшла на наш бік вулиці. Підійшла до нас, простягнула руку, привітала мене й запропонувала погладити собаку. Це була мадам Полін Жерст, дружина заступника мера. Вона здогадалася, хто ми були, із притаманними їй добротою та проникливістю. Вона запросила маму на чашку чаю в середу. Чашка чаю! Яка банальна річ! Зазвичай ми п’ємо його кожного дня у нашій двокімнатній квартирі, де було небагато меблів. Але завдяки цьому запрошенню мама відновлює те, чим насправді була чашка чаю у Києві».
У Домбасль-сюр-Мерт, другому місці їхнього проживання, моєму дідові, робітнику на заводі «Солвей», запропонували помешкання у робочому містечку. Проте він відмовився, тому що йому був більше до вподоби маленький ізольований будиночок на пагорбі серед пшеничного поля, який назвали «Січ». Це нагадувало йому Україну.
МАРІ-ФРАНС КЛЕР РАЗОМ ІЗ НАДЗВИЧАЙНИМ І ПОВНОВАЖНИМ ПОСЛОМ УКРАЇНИ У ФРАНЦІЇ ВАДИМОМ ОМЕЛЬЧЕНКОМ І ЙОГО ДРУЖИНОЮ НА ВІДКРИТТІ ВИСТАВКИ РОБІТ ХУДОЖНИКА МИХАЙЛА СИДОРЕНКА У ПАРИЖІ (26 ЧЕРВНЯ 2021) / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ
Мої дідусь з бабусею завжди поважали закони країни, в якій жили. І не поділяли думку деяких емігрантів, які їм закидали зятя-француза й те, що вони хрестили онуків у католицькій церкві. На це Зиновій відповідав: «Бог один для всіх. Мої діти житимуть у Франції. Це нормально, що вони сповідують релігію їх країни».
Відновити своє місце у суспільстві, точніше свій «ранг», було справою життя моєї матері. Її успіхи у навчанні, успіхи її дітей, її мистецький талант викладачки живопису, її підкреслений смак до дизайну меблів та предметів мистецтва, елегантність її гардеробу, її здатність слухати, повага до законів Республіки — все це зіграло добру службу на шляху до інтеграції. Це була її сила. Надаю слово моїй матері, що в чомусь подібне до заповіту: «Я думаю зараз із висоти віку (Лідії було на той час 70 років), що я ніколи не припиню зводити рахунки із минулим. Мої обоє батьків вже поховані у Франції, моїй батьківщині, бо протягом усього життя я не припиняла, незважаючи на деяку відмінність, підтверджувати, іноді насильно, мою французьку національність. Я її обрала із завзяттям та заслужено. Я жила у травмованій сім’ї, зруйнованій політичними подіями, яка прагнула лише одного: повернутися додому. Члени родини мріють про це повернення: говорять про це щоденно, тягнуться до будь-якої новини зі Сходу. Смерть Леніна їх тішить. Визнання Радянського Союзу Францією 14 грудня 1924 р. їх засмучує. У ніжній, але задушливій атмосфері, я маю лише одне бажання: я хочу бути француженкою, не забуваючи про моє коріння. Я хочу влитися у суспільство і роблю все для цього. Дружба багатьох мені допомогла. Чи досягла я, чого хотіла? Думаю, що так. І мій шлюб зіграв велику роль».
Ця інтеграція відбулася через два покоління. Щодо мене, то я народжена у Франції, у мене не було тих труднощів, які пережила моя сім’я. Впевненість, яку мені передала моя мати, дозволила мені почуватися добре у будь-якому середовищі. У мене є подруга з простої селянської родини. Вона не погодилась із фразою моєї матері, яку я цитую, щодо «можливості відновити свій ранг/статус», їй більше подобалося нейтральніше слово «місце». Вона це сказала із великою делікатністю, але я зрозуміла, що вона теж запрограмована своїм селянським походженням ставитися із підозрою до будь-якого прояву соціальних амбіцій, що, з її точки зору, походило від аристократичної зверхності, несумісної з духом соціальної рівності, що панував у той час.
— Чи підтримувався зв’язок з українською громадою Франції чи з інших країн? І в який спосіб?
— Сьогодні я цікавлюсь історією української діаспори у Франції і констатую, що багато організацій було створено на початку ХХ століття. У Лотарингії «Просвіту» було відкрито з 1935 по 1939 роки для українців, які працювали на фермах у Нансі. Там ставили вистави. Моя мати декламувала поеми Шевченка: вона спеціалізувалася на ультрапатріотичних текстах, які для неї обрав її дядько, Марусин брат, грала роль Наталки-Полтавки у п’єсі Котляревського! У неї був солов’їний голос, і вона мала шалений успіх! Один залицяльник закохався в неї, коли побачив на сцені. Про ці театральні успіхи мені нещодавно розповіла одна з маминих близьких подруг. Сама вона ніколи про це не говорила.
Українська діаспора 1920-х років, офіцери, інтелектуали, політичні діячі, які втекли від більшовизму і до яких належали мої дідусь та бабуся, вважали, що Франція врятувала їм життя. І це було найголовніше. Українських культурних асоціацій було значно більше, ніж політичних. Згодом, залежно від того, що відбувалося у Радянському Союзі, з’являлися і політичні організації, особливо з емігрантів другої хвилі, які приїхали після Другої світової війни. Вони не вагалися відкрито захищати українську справу. Мій дідусь знав про це.
«ХОТІЛА БУТИ ВІРНОЮ БОРОТЬБІ СОТНИКА ЯМКОВОГО»
— Як ви обрали саме такий спосіб оповіді про історію вашої родини, поєднуючи минуле й сьогодення? Адже, попри складність української історії, книжка вийшла дуже світлою, душевною.
— У кожного сюжету — своя форма. Мені потрібно було відповісти на запитання Лео та Люсі, розповісти їм про моє дитинство, мою бабусю, про події, які змусили Марусю та Зиновія покинути Україну назавжди. Я не хотіла чорнити трагедіями світлі спогади дитинства, не хотіла заглиблюватися у трагічні історичні оповіді. Потрібно було зберегти радість життя моїх персонажів у гарному провансальському будинку, де Наталі ділиться з Лео та Люсі ніжністю, гумором та теплотою... Я не могла залишити Наталі у розпачі через розстріл Небесної Сотні...
Проте я хотіла бути вірною історії України, дотримуватися справжніх, перевірених фактів, аби передати глибокий крик повстання жертв комунізму. Хотіла бути вірною боротьбі сотника Ямкового. А також хотіла створити напруження, щоб спонукати читати далі, сторінку за сторінкою, не зупиняючись. І останнє, я хотіла віддати належне моїй сім’ї, подарувати моїм дітям сторінку їхньої історії, переплітаючи минуле із сучасністю, показати зв’язок подій сторічної давнини й Майдану! Іти за тією ниткою, що передає вічні цінності, від бабусі до нащадків. Століття маленької та великої історії!
І насамкінець, я прагнула показати Україну моїм французьким читачам, щоб вони могли відчути та зрозуміти причини, чому війна, яка відбувається на межі Європи, може загрожувати миру, спокою, гарній перспективі розвитку всій цій частині світу.
— Як сприйняли книжку ваші рідні?
— Коментарі ближнього оточення часто стають сюрпризом, нагородою для автора. Мій старший син привітав мене! Він відчуває себе українцем! І запропонував мені поїхати разом у наступну подорож в Україну. Мій молодший син припинив читати на сторінці сімнадцятій, надто багато сліз. Не знаю, чи він дочитає. А мій брат Іван був розчулений прочитати спогади дитинства. Він теж говорить про Україну: «Я довіряю розуму українців, але потрібно ще дві генерації, щоб почалися зміни. Тільки освіта здатна змінити менталітет, тоді Україна стане європейською демократією. Мама сказала би те саме. Ми це добре знаємо!» Моя сестра Мішель категорично відмовилася читати. Вона вважає, що говорити про минуле — це його спаплюжити. Катерина, моя друга сестра, сказала, що «інформація цікава». А мій чоловік поділився, що ця книжка допомогла йому краще мене зрозуміти і що вона була для мене справжньою терапією.
«СЬОГОДНІ У ФРАНЦІЇ БІЛЬШЕ ІНФОРМАЦІЇ ПРО УКРАЇНУ»
— А як сприйняли знайомі французи? Наскільки несподіваною для них була інформація про Україну?
— Більшість моїх французьких знайомих майже нічого не знають про Україну, тож їх найбільше зацікавив історичний аспект роману. Багато хто дізнався, що Україна — це не Росія, що Київська Русь не пов’язана з Московією, яка з’явилася набагато пізніше Києва. Водночас у Франції існує ще багато упереджень, успадкованих з ХІХ століття, коли був важливий франко-російський альянс. Французька акторка російського походження Маша Меріль (донька князя Гагаріна) одного разу сказала: «Мій пращур — Володимир Ясне Сонце, засновник Русі/Росії у 988 році!» (я написала газеті, щоб викрити це загарбання спадщини Київської Русі).
Інші читачі були чутливі до травми, яка була спричинена історією поколінь, екзистенційними пошуками, що пов’язані з моїм корінням. Свідчення Анн Ідальго, мера Парижа, добре підсумовує реакцію моїх французьких читачів: «У цій дуже зворушливій оповіді ви розкриваєте нам трагічну долю вашої сім’ї, змушеної тікати від більшовицької революції в 1917 році й знайти притулок у Франції. Історія еміграції та успішної інтеграції, ця книга є свідченням несправедливості, якої зазнали мільйони українців, жертви тоталітаризму. Знайте, що ця дорогоцінна робота передачі пам’яті новим поколінням, яку ви виконуєте, робить вам честь».
Реакція моїх україномовних читачів, що живуть у Франції, неоднозначна. Усі кажуть, що пережили глибокі переживання, знайшовши в моїй оповіді елементи, схожі на їхню власну історію. Деякі відкрили для себе, із гіркотою та обуренням, факти, які приховувала від них радянська школа. Дехто купив книгу для своїх дітей, які ходять у французьку школу, далеко від України, аби ті дізналися про історію їх країни. Дехто вирішив сам взяти перо, аби записати власні спогади, перепитати старше покоління, поки ще не занадто пізно. Я отримала вражаючі оповіді.
Одна молода жінка подзвонила мені у сльозах, щоб сказати, що вона наразі впевнена, що обидва її діди були на службі ЧК у Вінниці під час терору 1936-1937 рр. Інша читачка розказала мені, що її молода племінниця, яка живе у Києві, «не має гадки, що були часи, коли людям доводилося стояти у черзі, аби щось купити поїсти». У передмові до моєї книги Андрій Курков написав, наскільки важливо, аби українці в Україні записали їхню історію, «можливо, навіть шукали невідомі деталі ще свіжої сімейної історії».
Відтоді як моя книжка перекладена українською і надійшла в продаж, я отримую стільки зворушливих повідомлень! Наприклад, від Лідії з Києва: «Читаючи книгу, я побачила паралелі з історією моєї сім’ї, я розплакалась і згадала розповіді моєї матері про події 1933-1937 років. У деяких місцях оповіді збігаються із вашими, Марі-Франс. Вочевидь, жодна сім’я в Україні не уникла страждань, репресій, тортур, особливо під час Голодомору. Як висновок, ваша книга стосується всієї України та українців». Кілька днів тому українка-стоматолог із Монпельє замовила мою книгу «П’ять майорців..» французькою, бо її мати та бабуся прочитали її українською в Україні та рекомендували почитати!
Сьогодні у Франції більше інформації про Україну. Галю Акерман, Мішеля Єльчанінова регулярно запрошують висловитися щодо України на французькому телебаченні. Книги Ніколя Верта мають читачів. Костянтин Сігов — співрозмовник журналістки Крістін Окрент, коли йдеться про політичні чи культурні питання України. Не забудемо й чудову роботу Ірини Дмитришин, історикині, викладачки в INALCO (Національний інститут східних мов і цивілізацій), перекладачки великої кількості книжок з української на французьку. І зрештою, велика кількість асоціацій поширюють культуру та українську гостинність.
(НЕ) МОЖЛИВА ПОДОРОЖ
— У 2015 році ви побували в Україні. Які враження? Яка ваша думка про сучасну Україну?
— Уперше я приїхала до України у серпні 2015 року. За яких причин неможлива подорож стала можливою? Це тема мого другого «українського роману» «Можлива подорож» (було б добре, якби його теж переклали). Під час цієї подорожі я познайомилася з Україною та сім’єю, це була хвилююча зустріч...
Я люблю Україну безмежною, палкою, тотальною любов’ю. Її засіяні поля, маленькі дерев’яні хатинки із садочками нагадують «Січ» моїх дідуся з бабусею! Краса Києва мене захоплює. І доброта його жителів! Мені було боляче бачити, яка існує прірва між населенням великих міст, які живуть у ХХІ столітті, і сільським населенням, яке тяжко працює і якому часто-густо не вистачає базових речей, які має надавати держава: нормальні дороги, доступне медичне обслуговування... Бажаю, аби залишки радянського менталітету зникли завдяки вільним медіа та освіті. Бажаю, аби посилилася боротьба проти корупції, цієї соціальної хвороби, яку росіяни використовують, щоб посилити власний вплив. Бажаю, аби Україна могла вступити до НАТО якомога швидше.
— Чи могли б ви трохи детальніше розповісти про «Можливу подорож»?
— Цей роман, що вийшов у 2020 році, продовжує та поглиблює пошуки, розпочаті у книжці «П’ять майорців...». Роман показує витоки, причини сімейного мовчання, трагічну історію України через оповіді, навіяні реальними свідченнями. Цей «роман-правда» — насамперед запрошення дослідити перервність спогадів і чудові сюрпризи, які нам може підкинути пам’ять!
Моя мама вже не з нами, але її заборона не їхати в Україну довго наді мною тяжіла. До того моменту, коли я зустріла в Парижі подругу її дитинства, Віру. Обидві народжені у 1921 році в таборі для переміщених осіб (Каліш, Польща). Віра знала багато речей про мою сім’ю, які були мені не відомі. Тож я використала ці спогади для книжки. Я реконструювала моє сімейне минуле, приручаючи мою внутрішню Україну. І неможливе сталося: там, в Україні, хтось чекав на мене! Це сюжет мого нового роману. Я відкрила для себе, як пам’ять, яку було заглушено у вигнанні та 75 роками комунізму, може перетворитися на живу завдяки одній зустрічі!
— Над чим працюєте зараз?
— Наразі я закінчую збірку оповідань, яка називається La Chair des mots. Це короткі історії про те, як слова відображають наші емоції, думки, як їхні особливі втілення, збагачені нашим досвідом, супроводжують нас усе життя, старіють із нами, а оригінальні «обличчя» відображаються в наших унікальних словах.
Переклад Олени ЯЩУК-КОДЕ
