Чи завжди ми, почувши загадкове слово «міф», прагнемо дізнатися про його зміст, докопатися до істинного його значення? І це питання зовсім не випадкове: адже міфи безперешкодно наповнюють людські будні, лізуть із різних шпарин, гуляють серед базарних пліток, пнуться до вух із чорних ротів ворожих радіохвиль, невпинно поширюються електронними засобами. А тим часом міф — не що інше, як вигадка, майстерно препарована легенда, замішана на домислах, а точніше — на звичайнісінькій брехні. Особливо стараються телеведучі російських телеканалів, дозволяючи собі поширювати відверту неправду, наклепи, байки щодо нашої державної мови. Це не перебільшення, а реальність, з якою українці стикаються, випадково натрапивши на телепередачі одіозного Соловйова і засліплених ненавистю Кисельова, Скабєєвої чи Симонян. До яких тільки інсинуацій не вдаються штатні кремлівські пропагандисти, щоб нав’язати глядачам міфи про меншовартість українців, «що Україна занепадає, а мову, якою спілкуються її громадяни, «придумали поляки»...
Фактично мовне питання вже давно стало предметом ідеологічної диверсії з боку північного сусіда, який сьомий рік поспіль веде неоголошену гібридну війну проти нашої незалежної і суверенної держави, намагаючись будь-якими методами дезорієнтувати людей, посіяти розбрат, зневіру в традиціях великодержавних шовіністів.
З огляду на це дуже актуальною і своєчасною стала поява книги «Мовні війни. Міф про «зіпсованість» української мови» Володимира Селезньова, що вийшла друком у харківському видавництві Vivat. Автор науково-популярної розвідки — відомий численними публікаціями на історичну та мовознавчу тематику в періодичній пресі, на інтернет-порталах мовної політики. Вже з перших сторінок книжки стає зрозумілим, що саме спонукало Володимира Селезньова взятися за дослідження кількох штучно створених мовних міфів, цілеспрямовано підживлюваних не лише кремлівськими ляльководами, а й, як виявилося, доморощеними прихованими адептами «русского мира». Автора непокоїть той факт, що в низці публікацій і заяв лінгвофриків (саме так він називає цілу армію заангажованих «експертів» і фальсифікаторів, фінансованих із держбюджету Російської Федерації) нав’язується думка про те, що українська мова виникла після розпаду Київської Русі в результаті впливу Королівства Польського і Великого князівства Литовського. Інша нісенітниця, як влучно підмітив автор, стосується полонізмів і галицизмів, які нібито заповнили українську мову, зробивши її звичайною польською говіркою. Читаючи ці антиісторичні виверти, мимоволі приходиш до висновку, що часи Бєлінського і Каткова, Погодіна і Шульгіна в сучасній Росії продовжують жити і процвітати, одурманюють російський соціум...
Володимир Селезньов кваліфіковано й по-науковому точно розвінчує лжетеорії й побрехеньки горе-лінгвістів, використовуючи як аргументи безцінні джерела — авторитетні праці вчених-лінгвістів минулого і позаминулого століть, численні архівні матеріали, що стосуються мовної тематики, словники не лише українські й російські, а й багатьох європейських мов, у т.ч. латини і санскриту, давньоруські і церковнослов’янські стародруки.
Книжка складається з дев’яти розділів, у кожному з яких автор, наче досвідчений слідчий, поступово розплутує клубок мовних перекручень, спотворень, фальсифікацій, спрямованих на дискредитацію не лише української мови, а й Української держави. Зокрема, у розділі «Ведмежа хвороба», або Про віджилі теорії та живучу політику» Селезньов спростовує вигадки, реакційні твердження російського історика Михайла Погодіна, якому належить не одна шовіністична «теорія». Це він вигадав, нібито перед татарською навалою Подніпров’я було заселено великоросами, а українці, мовляв, прийшли з Карпат і поселилися над Дніпром лише у XVI столітті. Вершиною погодінських наукових маразмів стало заперечення самого існування українського народу, а також твердження про приналежність Київської землі великоросам, а Галицько-Волинської Русі — малоросам, прагнення об’єднати під скіпетром російського царя всі слов’янські народи в контексті шовіністичної ідеології панславізму. По суті, автор книги долучається до плеяди українських істориків і філологів, які впродовж століть вели безкомпромісну боротьбу з мовною політикою російських царів. Серед них — Михайло Максимович, Володимир Антонович, Осип Бодянський, Олександр Котляревський, Павло Житецький...
Є у книжці розділ «Народжені невіглаством, або Про хибні полонізми і псевдофілологів», де Володимир Селезньов торкнувся теми запозичень в українській мові. Посилаючись на підручник доктора філологічних наук Олександра Пономаріва, він повідомляє читачеві, що в українській мові нараховується чимало успадкованих слів. Намагаючись досконало розібратися у цій проблематиці, згадує Нечуя-Левицького, котрий ще наприкінці позаминулого століття ратував за чистоту української мови у таких працях, як «Сьогочасне літературне прямування» (1878, 1884 роки) та «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891 р.). Адже саме тут класик української літератури, крім, власне, викладу історії української літературної мови, мотивував закономірність формування нової літературної традиції на центрально-українській діалектній основі. Щось подібне спостерігаємо і в наші дні, коли на сторінках одного із всеукраїнських часописів відома в Україні філологиня постійно виступає проти засилля в рідній мові слів іншомовного походження, легко знаходячи відповідники у сучасній українській лексиці.
Звернемо увагу на ще одну характерну деталь авторського стилю. Вступаючи в полеміку з мовними фальсифікаторами — як сучасними, так і давнішніми, Володимир Селезньов кожний свій аргумент підтверджує конкретним документом. Це наочно видно у розділі «Хвороблива уява, або Про грамотіїв, граматики і «російськість», де автор дискутує з лінгвістами-аматорами, які на прикладі Пересопницького Євангелія та «Граматики» Мелетія Смотрицького, датованих XVI століттям, намагаються переконати, що в обох джерелах відсутня староукраїнська мова, а присутня руська, начебто російська. Насправді ж, як доводить автор у книзі «Мовні війни...», і в рукописному Євангелії, і в підручнику церковнослов’янської мови спостерігається немала кількість українських елементів.
У кожному з наступних розділів автор старанно досліджує всі аспекти мовної проблеми, штучно нав’язаної «доброзичливцями» з близького і дальнього зарубіжжя, аналізує передумови її виникнення за останні століття. Скажімо, в розділі «Корява брехня, або Про «галицизми» класиків і «криве дзеркало» авторська розповідь знову повертає нас до постаті Івана Нечуя-Левицького, який жорстко критикував царський уряд за його антиукраїнську державну політику, церкву — за небажання проводити богослужіння рідною мовою у містах і селах України, урядові установи — за відсутність шкіл з українською мовою навчання. Оригінально назвавши розділ «Свої серед чужих, або Як українські слова стали польськими», Володимир Селезньов пропонує читачеві порівняльну характеристику української, польської і російської лінгвістики, яка свого часу стала предметом досліджень таких видатних славістів-мовознавців минулого і сьогодення, як Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Павло Чубинський, Павло Житецький, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Іван Ющук, Юрій Шевельов, Омелян Пріцак, Борис Антоненко-Давидович, Віталій Русанівський, Олександр Пономарів, Василь Яременко... Саме їхні наукові праці та літературні твори широко використано автором книжки як доказову базу. Розглядаються в книзі і полонізми українського походження, а також шляхи їх проникнення в українську та російську мови. Дуже повчальною і зовсім несподіваною для московських міфотворців виявиться вміщена тут з метою унаочнення на дев’яти сторінках порівняльна табличка польсько-російських відповідників, де вплив польської на російську мову в кільканадцять разів перевищує вплив на українську.
Ще один розділ «Чистий «дуризм», або Про нові слова, словоробів і словоблудів» ілюструє, за рахунок чого поповнюється словниковий склад сучасної української мови. Йдеться про неологізми, яких ще називають одиницями активного слововжитку, що відображають рівень розвитку вітчизняної науки, техніки, культури. Але і тут, як доводить Володимир Селезньов, «ковані слова» (те саме, що і неологізми) в нашій мові піддаються критиці й кепкуванню з боку лінгвофриків московського розливу. Їм, скажімо, не подобаються ті неологізми, які, по-перше, не збігаються з відповідними російськими, а, по-друге, в основі яких є українські корені. Це насамперед слова, утворені замість інтернаціональних (слів іншомовного походження), а також слова, утворені замість російських (росіянізмів).
Символічно, що на обкладинці науково-популярного видання «Мовні війни. Міф про «зіпсованість» української мови» Володимира Селезньова художник зобразив соловейка, у дзьобі якого — колючий дріт. Справді, доки утвердження і розвиток державної української мови турбуватиме наших північно-східних сусідів, вороже налаштованих до всього українського, доти не маємо право втрачати пильність, даючи здачі на будь-який агресивний випад.
Які б вигадки не тиражували кремлівські майстри агресивних діянь, чим би не начиняли торби своїх побрехеньок московські крадії чужої історії, їм уже ніколи не вдасться перепинити шлях у світ нашій мові, яка звучить на всіх континентах, дзвенить у дипломатичних колах Організації Об’єднаних Націй, допомагає утверджувати самостійну, незалежну державу.
