Останнім часом в Україні вийшли друком одразу декілька цікавих книжок, що їх можна окреслити надто широким і давно вже умовним, але зрозумілим поняттям «фантастика». Важко сказати, чи коректно це називати розквітом, але в кожному разі є рух і є тенденція. Мабуть, у хиткі й тривожні часи людям притаманно замислюватися над суттю суспільства, цивілізації, над тим, у який бік ці явища розвиваються чи можуть розвинутися. Саме таке найочевидніше пояснення зростання уваги до фантастики. Серед цих новинок можна згадати антиутопії Ярослава Мельника, Марії Косян, абсурдний кіберпанк Олега Шинкаренка, про роман якого «Перші українські роботи» читачі «Дня» мали змогу прочитати в одному з останніх випусків (див. матеріал «Абсурдні роботи Олега Шинкаренка» в № 78-79 від 12—13 травня ц. р.). Сьогодні до вашої уваги — роман-антиуптопія, який отримав літературну премію «ЛітАкцент року-2016» в номінації «Проза».
Тараса Антиповича складно назвати публічним автором, але кожна його книжка — подія. Він захопливо вибудовує самодостатні світи, і цього разу, після футурологічного роману «Хронос» і п’яти років перерви, письменник та видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га» представляють антиутопію «Помирана».
Цей багато в чому кіберпанківський роман розкриває перед нами світ Корита — автономіки — обмеженого простору навколо сміттєзвалища в не дуже далекому майбутньому, світ, що перебуває в стані постіндустріального розкладу і свято береже свою окремішність від Іншого, ворожого світу з-за Колючки. Це «плем’я» їсть усе, що знайде чи впіймає, вичитує «стару мову» із написів на гаражах, і в химерних віршах тамтешнього схимника, поета Хамси, виражає невисловлюване, зрощує слова, подібно до того, як недорікувато-божевільний герой твору, доктор Фрезе, за кладь (плату) зживлює тіла з електронним, механічним та іншим непотребом. У цьому хаосі творення виникає щось третє — дуже оригінальне й фатальне водночас, обділене й жорстоке, упосліджене та могутнє у своїй закостенілості, але все ще місцями сповнене життя, любові, пошуку та надії.
Міфологізуючи минуле, в якому Кориту завжди хтось загрожував, герої прагнуть хоч якось компенсувати своє жалюгідне сьогодення. Усіх, хто розказуватиме їм правду про Тих, вони знищать, адже виявитися клоакою — це крах їхнього світогляду, а переселитися в довколишню комфортну й розвинуту зону життя означало б зрадити ідеали Корита. Гуманітарну допомогу тут сприймають за бомбардування, ще трохи — і коритяни повністю перейдуть до канібалізму й до ранніх форм ідолопоклонства (особливо зворушливим видаються пасажі про колоба Нінель — залишок якогось бюста, який свято береже і якому молиться одна із найстаріших жінок — Тузиха). Утім, автор не прагне пародіювавати виключно сторію чи «республіканські» квазіутворення сьогодення. Всі алюзії — це універсальні метафори. Адже загалом Тарасові Антиповичу притаманна здатність вловлювати світові соціальні тенденції, вони актуальні в будь-якій точці земної кулі.
Головний герой антиутопії, той, що завжди постає проти системи, а в даному випадку житель Корита — Нельсон — спочатку прагне малого: добути чорнуху, рідину, що забезпечить ситістю та процвітанням його смітник, і цим самим дорівняється добробутом до землі за Колючкою. А побувавши за нею, він прагне більшого — хоче переселити туди своїх близьких і знайомих, вмовляючи залишити те пекло, на яке вони самі себе й прирекли. Зібравши терло (аналог віча), Нельсон стає умовним лідером, його підтримують у будівництві дивної конструкції, що допоможе дістатися чорнухи, спільними зусиллями ловлять гігантську потвору кротодила, яка затягує цю конструкцію на потрібну глибину, а потім... краще читайте самі.
Як ви вже встигли помітити, окремої уваги вартує мова цього тексту — сповнена неологізмів, що і творять окремий світ коритяньських реалій, мова спотворена і «забута», суржикова, із субстратом центральноукраїнських (власне, полтавських, саме з тих країв родом автор) просторіч, із нецензурною лексикою, котру ви спочатку можете й не помітити, адже писана вона, як і багато чого в цій книжці, задом наперед (так, до речі, розкривається нескладна загадка, хто така «Нінель»), і відіграє роль не буквальна суть, а емоційний код: «Торгувать нам з Отими, що за Колючкою, чи не торгувать — діло третє. Нам би по ходу себе нагодувать, бо в кишенях рех танцює, — приземлив дискусію Нельсон. — А для кого, тапок-таб’є, тре’ вирить трубу, набить її жаром, закупорить і загнать у Корито пошлибше. Робота для всіх є, ілуха». До речі, як зазначив у одному інтерв’ю Антипович: «Мова героїв була ключем до роману, без неї я не «ввійшов» би в цю книжку. Або роман би став якимсь пластмасовим». І справді, «лінгвістика» — один із головних акцентів книжки.
