Людмила Уліцька почала писати майже випадково, коли в 1960-ті тодішня радянська влада звільнила її з роботи генетика й звинуватила в дисидентській діяльності. «Зрештою, і Чехов був лікарем, і нічого, вийшло», — жартує письменниця. Зараз її твори перекладені понад 30 мовами, за вісьмома з них знято фільми. Уліцька добре відома міжнародній аудиторії, вона перша жінка — лауреат премії «Русский Букер», кавалер ордена Почесного легіону, лауреат Австрійської державної премії з європейської літератури, премії Медічі і кавалер Ордена мистецтв і літератури, а на своїй Батьківщині її... обливають зеленкою й називають «п’ятою колоною». Після вторгнення Росії до України Уліцька написала есе «Європо, прощавай!» для німецького журналу «Шпігель». «Росія перебуває у стані війни з культурою, цінностями гуманізму, свободою особистості, країна хвора на агресивне неуцтво, націоналізм та імперську манію величі. Мені соромно за наш парламент, неосвічений і агресивний, за уряд, агресивний і некомпетентний, за керівників країни, іграшкових суперменів, прибічників сили й хитрості, мені соромно за всіх нас, за народ, що втратив етичні орієнтири», — пише вона.
«День» поспілкувався з видатною письменницею у Варшаві в межах конференції «25 років Біловезьким угодам». Наприкінці розмови Людмила Уліцька отримала у дарунок книжку «Украина Incognita» з «Бібліотеки Дня» — нагадаємо, в ній зібрано 25 ключових текстів про поворотні моменти української історії та уроки державності.
— Як ви оцінюєте ситуацію зі свободою слова зараз у Росії?
— У Росії в останні 25 років небачена для нашої країни свобода слова, але лише у сфері художньої літератури. Цензура була скасована 1991 року, і я за все своє життя жодного слова не прибрала зі своїх текстів з цензурних міркувань. Що ж до засобів масової інформації — газет, журналів, особливо телебачення, то там питання про свободу слова зняте повністю, у тому сенсі, що її геть немає й найближчим часом не передбачається. Журналістика в Росії вбита.
— Вас називають опозиціонеркою нинішньому російському режиму, який по-різному визначають — від всіляких різновидів авторитаризму аж до тоталітаризму й неофашизму. Як би ви визначили сьогоднішній політичний режим у РФ?
— Авторитарний, поза всяким сумнівом. Якщо користуватися визначенням фашистської держави, яке дав Умберто Еко, то більша частина пунктів збігається з характеристиками нашого державного устрою.
— Чи оптимістично ви налаштовані щодо майбутнього Росії, чи можлива її модернізація в політичному, економічному плані?
— Для модернізації зараз немає жодних підстав — і грошей у країні мало, і науковці мало-помалу виїжджають з країни. Думаю, що політика не зміниться доти, доки верховна влада належить Путіну. І в найближчі років 10 я не бачу передумов до того, що у президента буде інше прізвище.
— Після Форуму видавців у Львові 2004 року ви сказали: «На всіх, хто більшу частину життя провів у Радянському Союзі, залишився великий відбиток — відбиток страху. Інколи він відходить на другий план, інколи пробуджується. Але це тяжка хвороба — потрібно кілька поколінь, щоб вилікуватися». На вашу думку, що розвалило Радянський Союз, і чому зараз у російському суспільстві настільки поширені ретроградні гасла й ностальгія за радянськими часами?
— Будь-яка держава лише про те й мріє, щоб громадяни її боялися. В одних держав це виходить краще, в інших гірше. У нашої держави це виходить відмінно. Історія наша така. Радянський Союз розпався через внутрішні причини, а не завдяки злому наміру дисидентів або Держдепу. Він виявився економічно неспроможним. Відносини між економікою й ідеологією досить складні, але обидва ці крахи — ідеологічний і економічний, невипадково збіглися в часі.
ФОТО АВТОРА
Заява щодо того, що люди хочуть відновлення СРСР, некоректна — люди значно більше хочуть миру й упевненості в завтрашньому дні, вищого рівня життя, а ті, хто хоче відновлення СРСР, хибно пов’язують це поліпшення життя з поверненням СРСР. Це їхня ілюзія.
— Україна пишалася, що вона миролюбна країна, мало не єдина, якій удалося після розпаду СРСР існувати без військових конфліктів. Але настав 2014 рік... Водночас побутує думка, що війна між Україною і Росією була неминучою, але Росію відволікла криза 90-х, війна в Чечні. А коли зміцніла, Україна стала наступною. На ваш погляд, чи можна було уникнути російсько-української війни?
— Думаю, що цієї війни можна було уникнути. Але зараз набагато важливіше питання, як виходити з цього тривалого конфлікту. На сьогодні на це запитання ніхто не може відповісти. Мабуть, знадобиться не одне покоління, щоб цей дуже глибокий конфлікт розв’язався. Через 5—10 років навряд чи щось зміниться у відносинах двох народів. Можу лише сказати, що поки є певна кількість людей по обидва боки кордону, котрі роблять усе можливе, щоб зберегти культуру й людські цінності, це єдине, що вони можуть робити.
— У квітні цього року на конкурсі історичних досліджень старшокласників «Людина в історії. Росія — ХХ століття» мітингувальники в радянській формі і з георгіївськими стрічками після криків «Ні фашизму» і «Ми не хочемо альтернативної історії» бризнули у вас зеленкою. Заяву до правоохоронних органів ви не стали подавати, а в Інтернеті виставили своє фото із зеленим волоссям. Ви з гумором прагнете сприймати такі інциденти? Чи намагаєтеся достукатися до своїх опонентів?
— Відверто кажучи, я прагну з життям дружити. Це не завжди вдається, але поганий настрій і роздратування я не культивую. Справді, в суспільстві стався розкол, зокрема тема Криму виявилася найболючішою. На щастя, ні серед моїх близьких, ні серед моїх друзів жодних розбіжностей не виникло. У соціальних мережах не сиджу, тож більша частина осудження до мене не доходить. З почуттям гумору у мене все гаразд, але є й інше відчуття: мені дуже шкода тих хлопчиків і дівчаток із зеленкою і їхньою злістю, яка обрушилася на школярів, котрі написали чудові твори про життя своїх сімей, односельців, своїх сіл і міст, про своїх дідів і прадідів. Звісно, мені хотілося б, щоб ця молодь увійшла до залу й послухала, про що йдеться. Мені їх шкода, тому що вони обрали собі шлях ненависті. І добре їм через це не буде. До спокійної й серйозної розмови з ними я готова, тільки нехай зеленкою не кидаються...
— Що вас надихає на написання книжок, які творчі плани?
— Я нічого не знаю про натхнення. Коли працюєш над великою книжкою, над романом, то потрібне не натхнення, а робота з матеріалом, важка праця, велике читання. Мені працювати завжди важко. Я не так давно закінчила роман «Сходи Якова», жодних великих планів у мене немає, але є деякі хвости й борги, швидше самій собі.
— У своєму виступі у Варшаві ви говорили про сучасне мистецтво в Росії й виділили художників, які нічого не продають, яких не скула комерція, і тому вони перебувають у зоні ризику. Зокрема йдеться про художника-акціоніста Петра Павленського. Чи є, зокрема, його акції почутими російським суспільством і чи багато таких художників-бунтарів проти імперської держави і терору?
— Ті висловлювання, які брав на себе самвидав, як літературний, так і художній, сьогодні мають нові форми й нових виразників. Петро Павленський вибудував послідовність акцій, які є «мистецтвом жесту», виражають протест проти святенництва й тупості влади (йдеться про акції «Шов» із зашиванням рота, «Туша» на вході до Законодавчих зборів Санкт-Петербурга, «Відділення» з відрізанням мочки вуха, «Загроза» з підпалом дверей будівлі держбезпеки на Луб’янці тощо. — Ред.). У нього є попередники, з них найяскравіший у Росії — Олег Кулик. Художників такого роду не так багато, але є й групи, такі як «Війна», всесвітньо відомі «Pussy Riot». Інколи вони і їхні акції стають відомими, як у випадку з «Pussy», інколи залишаються в маргінальній зоні. Я не думаю, що ці голоси здатні якось вплинути на громадську думку, керовану державною пропагандою. Добре, що цей рух існує.
— Як наблизити формування «нової Росії», про яку мріє багато російських інтелектуалів, — демократичної, з політичним плюралізмом і терпимістю, без віри в «батюшку-царя»?
— Мені дуже подобається дивитися на історичний процес, у якому ми беремо участь не як його сучасники, а з точки зору віддаленої. Оскільки з майбутнього дивитися на сьогодення для людини неможливо, нам залишається дивитися в минуле й шукати там аналогії. Інколи корисно. Так, історик Полібій у третьому столітті до нашої ери вказував на головну хворобу демократії — її здатність перероджуватися на охлократію. «З погляду кругообігу державних форм охлократія є не лише найгіршим, а й останнім рівнем у зміні форм. За охлократії «встановлюється панування сили, а натовп, що збирається довкола вождя, здійснює вбивства, вигнання, переділи землі, поки не здичавіє абсолютно й знову не знайде собі володаря й самодержця». Це не пряма відповідь на запитання, а тема для роздумів.
