Ті, хто любить українську музику, добре знають Сергія Мартинюка як популярного музиканта, лідера гурту «Фіолет». Ті, хто любить українську книгу, добре знають його як письменника, автора кількох романів та збірки віршів. Про шлях від музики до літератури, прозу як боротьбу із собою, новий роман та інші історії поговоримо з харизматичним і ліричним Сергієм Мартинюком.
«ДИВИТИСЯ НА РЕЧІ, ЯКІ ТИ РОБИШ, ШИРШЕ»
— Більше 10 років ти фронтмен гурту «Фіолет», у 2018 році вийшов твій дебютний роман «Капітан Смуток», а роком пізніше — книга віршів «Реп’яхи» . Я так розумію, весь цей час ти співав і писав вірші, і піснями стала лише невелика частина з них? А як ти став писати прозу? І що тобі пишеться легше — поезії чи проза?
— Вірші я писав з п’яти років. Якщо, звісно, ті сумбурні, наївні речі можна назвати поезією. Радше, дитячі рефлексії на конфлікти з рідними, школярсько-сосюрівську любов до України й нерозділене кохання до Каті з п’ятого поверху. Тексти пісень — це інша історія. Вкрай рідко вірші стають піснями. Рядки до пісень здебільшого народжуються вже з мелодіями та певною ритмікою, і дуже часто саме ритміка диктує ті чи інші «поетичні» рішення. Щодо прози, то тут теж були шкільні та університетські досвіди... Досвіди відсутності посидючості, необхідної для роботи з великими текстами. Коли я сів за «Капітана», у мене було чітке відчуття, що мені нарешті випала нагода по-справжньому виговоритися за все наболіле, непромовлене, задавнене, побите, незагоєне. Так, з прозою важче. Вірш чи пісня — порив, емоція, момент, який ти фіксуєш або ні. Роман — це боротьба з собою, героями, життєвими пріоритетами. З часом, врешті.
— Хто ліричні герої твоїх пісень і віршів? Це можуть бути твої слухачі й читачі? Чи, можливо, це ти сам?
— По-різному. Іноді це я. Зі своїми болями й радощами. Полюбив, розлюбив, виграв, програв, образився, пройнявся. Притерся з новим містом, скучив за друзями юності, зарікся не довіряти більше нікому. Вкотре розчарувався в ремеслі... Іноді це абстрактні герої, натхненні саме тим фільмом, книгою, піснею. Частенько це Голден Колфілд, якщо припустити, що його подорож триває досі. Я символіст, але більшість цих символів зрозумілі тільки мені. І це свідомий хід. Не хотілося б обмежувати пісенні та віршовані історії виключно власними досвідами, але з цим поки складно.
— Якщо взяти за 100% те, що ти письменник і музикант, на скільки відсотків ти письменник і на скільки музикант?
— З часу виходу «Капітана» я перестав розділяти ці історії. Спільні менеджемент, цільова аудиторія, робочий графік. Звісно, впевненіше я почуваю себе в музиці. Хоча б з позицій досвіду, але література вабить мене можливістю працювати наодинці, коли всі творчі рішення залежні виключно від тебе. З роками я переоцінив поняття колективної відповідальності як такої. Як буде далі, не знаю... Та дуалізм музики й літератури дає змогу дивитися на речі, які ти робиш, ширше. Пісні робить поетичнішими, книги — музичнішими. Мені б дуже хотілося попрацювати з візуалом. У планах на 2022 рік — зйомки документального фільму. Для мене це буде особливий досвід.
«МОЯ ІСТОРІЯ РАДШЕ ПРО ТИХ, ХТО НЕ ВСТИГ ЗА СВОЇМ ЧАСОМ»
— Коли тобі краще пишеться: коли ти щасливий чи в періоди, коли щастя не так багато?
— Якщо це проза, намагаюся підходити до процесу максимально прагматично. З роками все більше переконуюся, що концепт натхнення вигадали лінтюхи і прокрастинатори. Звісно, бувають абсолютно несприятливі для роботи періоди і їх треба приймати. Більше того, витискати з них щось для того, над чим ти працюєш. А так, я намагаюся планувати процес — ось три місяці, коли я працюю над збором матеріалу для нового роману, ось місяць-два для героїв, а ось ці півроку — для самого написання. Ці відтинки можуть в процесі пливти, але таким чином я намагаюся робити бажане дійсним. По-іншому, коли ти плануєш новий альбом, роман, тур, черговий фестиваль просто неможливо. З піснями та віршами легше — в доброму гуморі я чи в кризі, вони шукають виходу на поверхню. Головне, знайти можливість і час зафіксувати ті емоції. З цим важче.
— Твій другий роман називається «Рок-н-рол». Чи є в ньому щось автобіографічне? І чи може себе в ньому впізнати хтось із твоїх колег?
— Звісно, є. Я в навколомузичній тусі з 2006-го року. Багато що і кого бачив, ще більше чув. Є відчуття певної компетентності, з якою можна сісти й розповісти про музичне закулісся з власного досвіду. Дуже ціную історії, які автори розповідають зі знанням справи. Не знаю чи в мене вдалося, але я намагався. Щодо прототипів героїв, то це збірні образи українських музикантів, на яких я виростав у нульових — покоління трохи старшого за той же гурт «Фіолет». Гурти «Тартак», «Бумбокс», «Океани»... Це ті, кому в якийсь момент вдалося прорватися. Моя історія радше про тих, хто не встиг за своїм часом.
— Люди, які ходять на твої концерти, читають твої книжки? Що кажуть про них? Чи бувало таке, що тебе спершу пізнавали як письменника, а потім дізнавалися, що ти популярний музикант?
— Читають. Це та історія, коли в мене ще не було книги, та були люди, готові її придбати. Ціную лояльність наших слухачів і готовність приймати мене в різних іпостасях. Відгуки, здебільшого позитивні. Та наша аудиторія, хоча і заангажована, готова дискутувати зі мною. Погоджуватися чи ні. Але приймати наші метаморфози й розвиток. За моєї пам’яті було всього кілька випадків, коли люди дізнавалися про гурт «Фіолет» після прочитання моїх книг. Зазвичай все навпаки.
— Поезія, доросла проза... Яку нішу ти ще хочеш зайняти як письменник? Можливо, напишеш щось для дітей?
— Жодних осмислених намірів займати якусь нішу. Не виключено, що за років два я припиню займатися всім, окрім музики. Та поки пишеться, пишу. На початку 2022-го у «Видавництві Старого Лева» вийде «Король Дощу», який закриє «трилогію міст» («Капітан» — «РНР» — «Король») — мелодраматична історія з життя покоління Z, написана в перші місяці самоізоляції 2020-го.
Окрім того, восени я сів за новий роман, — все таки не писав майже півтора року. Свербіли руки й давно виношувана історія нарешті стала набирати форми й нерву. Тема важка — дитячі травми, ПТСР, штучний інтелект, психологія сімейних стосунків. Тону в своїх персонажах та їхніх болях.
Щодо дитячих історій... навіть не знаю. Здається, в мене народилося дещо у вересні. Спонтанно. І це навіть встигли позитивно оцінити дитячі вуха. Час покаже, що буде з цією оповіддю.
Чітко відчуваю деяку хлопчачу дилетантськість у собі, але вона в мене смілива. І це вагомо! Значно гірший зрілий снобізм.
— Розкажи про свій топ прочитаних книг за останній рік.
— «Я змішаю твою кров з вугіллям» Сашка Михеда — некласичне, але на мій подив дуже глибоке польове дослідження українського Сходу. Маст хев, шановні!
«Моя темна Ванесса» Кейт Елізабет Рассел — пронизлива історія юнацької травми з хештегом #metoo.
«Амадока» Софії Андрухович — великий український роман з неординарними історичними ретроспективами й реаліями сучасності. Софія Андрухович зачаровує масштабом свого мислення.
«Посол мертвих» Аскольда Мельничук. Тонкий зріз життя українських емігрантів у штатах. До цього я не знав, що емігранти теж страждають на ПТСР.
«За лаштунками в музеї» Кейт Аткінсон — один із найкращих зразків сімейних саг, які мені доводилося читати.
