Поезія Ярини Сенчишин є унікальним явищем в українській літературі. Явищем «шахової поезії». Її перша збірка «Гра в королеву», яку Ігор Калинець колись назвав «Тридцять третьою фігурою», є певною рефлексію професійної шахістки, яка тонко відчула кожну фігуру та її емоції, поєднанням раціональності й точності ходів на чорно-білій дошці та ірраціональності поетичного мислення. Знаний український поет Василь Герасим’юк каже, що збірка «Гра в королеву», яку можна назвати й повістю у віршах, є певним осмисленням кожної фігури, шаховою драмою. «В цьому плані ти виявилася навіть символісткою, — каже Василь Герасим’юк до Ярини Сенчишин, — бо виходила до реального наповнення цих фігур в історичному плані, але водночас прикрашала особистою емоцією». З часу написання «Гри в королеву» минуло 20 років. Після такої довгої дистанції Ярина Сенчишин публікує свою нову книжку під назвою «Долина ріки Самбатіон», яка нещодавно вийшла у видавництві «Срібне слово». До неї увійшли і вірші, і переклади авторки. Панно авторів, тексти яких із польської мови переклала і продовжує перекладати Ярина Сенчишин, доволі вражаюче. Це нобелівські лауреати Віслава Шимборська і Чеслав Мілош, Тадеуш Ружевич та Ольга Токарчук. Минулоріч Ярина Сенчишин стала лауреаткою обласної премії імені Маркіяна Шашкевича і зайняла друге місце в конкурсі перекладів поезії Віслави Шимборської. Ми поспілкувалися з нею про авторський шлях, мистецтво перекладу й важливість лаконічності.
— Я б хотіла почати розмову з вашої першої книжки поезії «Гра в королеву», яка насправді є унікальним явищем шахової поезії. Розкажіть передісторію, як з’явилася перша збірка?
— Першу збірку мені видали як лауреату премії ім. Богдана-Ігоря Антонича. Це сталося у той період мого життя, коли я думала про шахові турніри, а не про поетичні конкурси, тож ця перемога стала для мене несподіванкою. Оскільки на конкурс треба було подавати збірку, а я подала збірку без назви, голова журі конкурсу Ігор Калинець рядком із мого вірша дав їй назву «Тридцять третя фігура». Це вже потім я змінила назву на «Гра в королеву». Ця збірка справді унікальна тим, що в ній є шаховий цикл, який Василь Герасим’юк називає поемою, «Каїсса і Калліопа». Чогось подібного в українській поезії ще не було. Таким чином я відрефлектувала свій шаховий досвід у поезії. Зараз пробую робити це у прозі.
— Ваша кар’єра шахістки вражає: українські та міжнародні турніри, збірна Львівської області. Як шахи вплинули на вашу поезію?
— Моя кар’єра, звичайно, не досягнула свого піку, але я дійшла до того рівня, за якого з’являється глибше розуміння гри, її психології. У дитинстві я багато чим цікавилася і багато чого пробувала, але шахи мене страшенно захопили. Вони стали для мене цілим світом, у якому мені подобалося перебувати. Це заняття неймовірно приємне, хоч і виснажливе. Вісім-дев’ять годин на день ти перебуваєш у світі фігур, аналізуєш, мозок працює в запрограмованому режимі. Навіть коли ти спиш. Очевидно, що поезія була якоюсь розрядкою, виходом в інший світ. Нещодавно я знайшла якісь свої старі записи, в яких йдеться про один турнір на початку 1990-х. Я пишу про те, як приходжу після гри й читаю Антонича. Шахи — дуже ревниві, вони доволі неприязно ставляться до всього, що поза ними. Антонич зумів стати поряд з ними. Тоді у вересневій Ялті, в будинку на березі моря, у кімнаті з величезною терасою, до якої докочувалися хвилі, у мене почала з’являтися крамольна думка, що життя — це не тільки шахи (жах!) і що не всі варіанти можна прорахувати. Ці три ялтинських тижні, вочевидь, стали якоюсь межею в моєму житті (звичайно, тоді я цього не розуміла), за якою розпочався інший відлік.
— Хто з поетів мав на вас вплив?
— Я не відчувала якихось конкретних впливів, мені просто подобалися певні автори. Звичайно, якщо шукати, то можна знайти і впливи, але вони, якщо можна так сказати, підсвідомі.
— А хто просто подобався?
— Богдан-Ігор Антонич, Чеслав Мілош, Віслава Шимборська, Ігор Калинець, Томас Стернз Еліот, Шарль Бодлер, Василь Стус, Гомер, Василь Герасим’юк, Олекса Стефанович... Цей ряд можна продовжувати. Мені завжди подобалася поезія, в якій є думка. Не люблю суцільного нагромадження метафор. Така поезія, звичайно, має право на існування, вона багатьом подобається, але це не моє. Може, це вплив шахів. Якось так накладається цей раціональний вимір. Зі мною відбулися якісь дивні речі. Я, наприклад, не пам’ятаю, як навчилася читати. Не пам’ятаю, як навчилася грати в шахи. Не пам’ятаю, як почала писати вірші. Мені здається, що я завжди це вміла. Просто в якийсь момент шахи відійшли трохи вбік і поступилися поезії, але вони нікуди не поділися, і мій шаховий спосіб думання, напевно, теж.
— Чому така довга дистанція між двома збірками, аж 20 років?
— Справді, моя друга окрема збірка «Долина ріки Самбатіон» з’явилася рівно за двадцять років після першої. Всі ці роки до мене приходили вірші. Небагато, але це було. Я могла видати їх раніше, мені пропонували, але тоді я не мала такого бажання. Моє життя наповнювалося тоді чимось іншим, я набувала нового досвіду. Я не відкладала виходу книжки спеціально, просто так сталося. Приблизно треть книжки — це вірші з першої. Оскільки шаховий цикл був малодоступним, а хтось ним таки цікавився, я його включила. Також я дуже хотіла опублікувати переклади, які не виходили в мене окремими книжками. Маю на увазі «Римський триптих» Івана Павла ІІ, поему Чеслава Мілоша «Орфей та Евридика», а також деякі вірші Тадеуша Ружевича й Віслави Шимборської — поетів, які є для мене дуже важливими.
— Як впливає на вас переклад? Є такі автори, які не можуть одночасно і писати, і перекладати. Як у вас?
— Коли я перекладала, то не думала про це. Якщо подивитися на це збоку, можна подумати, що у мене неймовірні перекладацькі амбіції, бо перекладала або нобелівських лауреатів, або просто видатних авторів, але це не так, я просто перекладала те, що мені подобалося. Я ніколи не думала, що буду перекладати, це сталося майже випадково. За декілька місяців до народження Богдани мені потрапив до рук двотомник Тадеуша Ружевича, визнаного майстра неметафоричного верлібру. Дехто називає цей метод поетичним реалізмом. Я почала читати, і мені настільки сподобалося, що захотіла, щоб воно зазвучало українською мовою. Таким був початок. Я згадала, як дідусь вчив мене польської мови, як замовляв книжки, вчив мене читати й писати. До народження Богдани я переклала всі обрані тексти Ружевича, а в день, коли вона народилася, я написала передмову до книжки. Мабуть, це непрофесійний підхід, але у мене дуже мало перекладів на замовлення. Зазвичай перекладала те, що хотілося.
— Свого часу ви познайомилися з Віславою Шимборською. Як на вас вплинуло знайомство з автором?
— Це знайомство відбулося на Першому світовому конгресі перекладачів польської літератури у Кракові. Ми мали дуже небагато часу для спілкування, але тоді я відчувала суцільний кайф. Шимборська належить до покоління моєї бабці й дідуся, яке для мене є дуже важливим. Я побачила неймовірно шармову, сяйливу світлу жінку, не вчительку нації, не пророка. У звичайному светрі та спідниці, з найпростішою зачіскою. Вона була дуже приязною, і від неї йшла настільки добра енергія, що я була вражена. Досі не розумію, чому вона вирішила зі мною зустрітись. Можливо, тому, що на цьому Конгресі я була її наймолодшою перекладачкою.
З Тадеушем Ружевичем ми мали листування. Він хотів приїхати до Львова представити свою книжку, потім їхати до Києва. Уже була складена дорожня карта, все було домовлено, хто, звідки і куди його супроводжує, але тоді якраз була повінь у Вроцлаві, поет захворів, написав мені сумного листа, що не зможе приїхати. Прикро, що цей візит не відбувся.
Читаючи й перекладаючи Ружевича, Мілоша, Шимборську, я зрозуміла, як багато важать лаконічність і стриманість у поезії, і просто втратила здатність читати слововиливи та словоплетива сучасних авторів. Колись я робила інтерв’ю з Василем Герасим’юком, то він тоді говорив, як важливо в поезії вчасно зупинитися, поставити крапку. Читач після тієї крапки прочитає більше, аніж якби ти написав ще 20 строф.
— До того ж, у вас — освіта журналіста. Що вам дав цей журналістський досвід?
— Я мала шахову освіту, тренер наполегливо схиляв мене до шахової кар’єри, але я відчувала, що мені цього замало, що хочу ще вчитися. У 20 років це було цілком зрозумілим. Вирішила вступати до університету, для мого дідуся це було щастям, бо моє навчання в Інституті фізкультури було для нього майже особистою трагедією. У мене був вибір між славістикою та журналістикою. Доленосною виявилася випадкова зустріч з професором Йосипом Дмитровичем Лосем, який переконав мене, що навчання на факультеті журналістики є універсальнішим. А я в той час друкувалася, у мене було майже сто публікацій, тому вступила без проблем. Закінчила факультет журналістики, але сказала своїм доням, що не дозволю їм туди вступати. Вважаю, що це освіта дуже специфічна. Якщо людина не вміє писати, то вона там писати не навчиться, а якщо вміє, то з будь-якою освітою писатиме, якщо захоче. І писатиме цікавіше, бо в ідеалі матиме глибокі знання в якійсь галузі, інший, не репортерський кут зору.
Писала для різних видань, працювала на телебаченні, приблизно рік була ведучою телепрограми «Слово», але ніколи не працювала в якійсь редакції роками.
— З того, що ви розповідаєте, проглядаються три лінії, які розвиваються з дитинства. Шахи, польська мова, поезія. А чи є ще щось, про що ми не знаємо?
— Діти, ясна річ. Сподіваюся, що це мої найкращі твори. Звичайно, вони для мене є найважливішими, але якби у мене не було всього іншого, можливо, я не була б для них такою цікавою. Я не ідеальна мама і не намагаюся такою бути. Я радше мама-подруга, десь непослідовна у своїх виховних впливах, десь занадто ліберальна, але я їх страшенно люблю, тішуся ними, пишаюся і дуже хочу, щоб вони виросли щасливими й самодостатніми особистостями.
— Чи ви пишете зараз? Коли чекати на нову книжку?
— Пишу, але коли чекати, не знаю. Зараз я отримую цілком інший досвід. Цей досвід мусить якось трансформуватися. Я весь час щось потрохи пишу. Писати вірш щодня? Не вважаю, що це варто робити. Можна, але чи є сенс?
