Анастасія Нікуліна — хоч і молода, але вже дуже досвідчена авторка: її бібліографія налічує шість романів, низку збірок, а ще — одночасно дві нові книжки готуються до друку цьогоріч. Поговоримо з нею про пристрасть до писання, свою аудиторію, письменницьку славу й письменницькі мрії, а також — що є спільного між створенням книжок і професійним спортом.
ЧИТАННЯ ЯК МЕДИТАЦІЯ
— Ким ти хотіла бути в дитинстві? Звідки взялася пристрасть до писання?
— Моя давня подруга нещодавно скинула анкету. Мені було дванадцять, і я написала, що хочу стати фотомоделлю або дитячим лікарем. Не пам’ятаю ані того, ані іншого. Хотіла бути супергеройкою — як Ксена, або Сейлор Мун, або Баффі.
Пристрасть до писання починається з пристрасті до читання. А ще — мама. Коли згадуємо перші книжки, складно навіть виокремити щось — так їх було багато. Товстезні книжки, які складалися із сотень маленьких книжок, зшитих докупи. Казки, чарівні історії, вірші, дитячі журнали. Мама читала все підряд. І так часто, що я просто знала це на пам’ять — продовжувала мамине речення, коли вона зупинялася, щоб перевести подих. Мама навчила мене літер, а прабабуся навчила мене читати. Це була свого роду медитація чи заняття у вільний час — кожен сідав у своє крісло чи на диван, брав книжку, щось смачненьке на підмогу й читав-читав-читав.
Я не тільки читала і жила у прочитаних історіях, а й вигадувала свої. Записувала в зошитах кумедні короткі віршики, казки, історії. Потім перейшла на Word. Я оцифрована авторка (сміється). Пишу, позаяк мені шалено подобається розповідати історії. Колись — голосом, зараз — на папері. І це неймовірна трансформація!
«Я РОДИННИЙ АВТОР»
— Хто твоя аудиторія? Можеш сказати, зустрівши незнайому людину на вулиці: «Вона могла читати мою книжку»?
— Якщо ти не нішевий автор — скласти портрет пересічного читача непросто. Розкажу на прикладі: нещодавно була у Сколе на книжковому фестивалі. Я побачила двох хлопців-братів, старшого і молодшого. Відчула, що молодшого може зацікавити «Зграя» — запропонувала розповісти про книжку. Хлопцю сподобалося, і брат йому її купив. Потім підійшов батько братів, одразу вказав на психологічний трилер «Більше нікому» і сказав: «Підпишіть, беру». Ще трохи згодом — підійшла мама. її увагу привернула «Сіль для моря» — про взаємини батьків та дітей... А перед ними я підписала «Завірюху» для Лісової Мавки — такий нік у дівчини, книжку для котрої купила мама. Дівчина — художниця і обожнює міфологію. Схоже, я родинний автор (сміється). Якщо на книжковому фестивалі до мене підійде родина, я зможу підібрати книжку до смаку кожному окремо.
— Кілька твоїх книжок написані у співавторстві. Як ви знайшли спільну мову зі співавтором? Що було найскладніше?
— Я писала у співавторстві з Вікторією Гранецькою і з Олегом Бакуліним. З Вікою ми працювали в режимі онлайн — листуючись лише електронною поштою. І вперше побачились наживо ми вже тоді, коли книжка «Дім, у котрому заблукав час» була у друці.
Олег — мій найкращий друг. Щойно ми познайомились, як дізналися, що пишемо — дали почитати одне одному свої твори. І зрозуміли, що у нас схожий стиль, схоже бачення. Вирішили написати щось разом. Перша ідея зі збірки оповідань переросла у трилер «Більше нікому». Друга, яка прийшла раніше (але за написанням друга) — теж трилером «Все буде добре». І попереду в нас багато цікавих проєктів. Так, наступний твір — «Я іду шукати», який зараз у процесі редагування, — не схожий на жоден із тих, що ми писали раніше, і в цьому його магія.
Знайти спільну мову легко — якщо ти вже на одній хвилі. У мене так було обидва рази. Найскладніше — це, мабуть, писати в одному ритмі. Хочеться, щоб усе відбувалося швидше, а крім рукопису, є ще величезний шматок життя, який потребує уваги та енергії. Але ми над цим працюємо.
ЛІТЕРАТУРНИЙ КВЕСТ
— Чи впізнають тебе, скажімо, на вулиці, будь-де — як письменницю Анастасію Нікуліну?
— Впізнала в київському метро — моя читачка. Це було вперше і дуже мило. Ми їхали на «Книжковий Арсенал» в одному вагоні. Вона мене впізнала й підійшла.
На вулиці чи будь-де письменника не завжди впізнаєш, бо він може виглядати не так, як на презентації — а в спортивках і капюшоні. Тому це ще той квест.
— Твої сюжети вигадані, спираються на власний досвід чи історії інших людей?
— Вигадка — це зазвичай про героїв. Досвід — радше про нішеві знання, гострі теми, які тебе торкають, бо ти їх чув-читав-бачив. Історії інших людей надихають писати про них, якщо відгукнуться тобі. Я використовую всі сфери.
— Чи є теми, над якими ти нізащо не погодишся працювати?
— Я пишу те, що сама хотіла би прочитати. Особливих табу та обмежень поки не було.
«МРІЮ, ЩОБ ПИСЬМЕННИЦТВО СТАЛО ПРОФЕСІЄЮ»
— Ти займалася різними видами спорту. Чи є якісь спільні риси в заняттях спортом і письменництвом?
— У спорті тобі потрібен 1% таланту і 99% праці. У письменництві так само. Це регулярні «тренування» — ти щодня пишеш, інакше рукопис сам по собі не зробиться. Ти вдосконалюєшся з кожним рукописом, як спортсмен із кожним новим досягненням. І результати змагань також можуть бути не менш заплутаними, аніж підсумки літературного журі.
— Про що ти мрієш як письменниця? Яке воно — письменницьке щастя?
— Щоб письменництво стало професією. Я ставлюся до письма як до роботи. Хочу, щоб у письменників була гідна оплата їхньої творчості. Це вихід на закордонні ринки й переклади іноземними мовами. А ще до мрій належить екранізація творів, яка частково здійснилася. Короткий метр за мотивами «Солі для моря» — досі для мене дивовижа. А взагалі — як було б чудово здійснити супертур Україною! Але про це — згодом, коли напишу трохи більше.
— Три найкращі прочитані за рік книжки.
— Дуже складне запитання, бо тут мають бути десятки книжок. Але вже добре, що не одна (сміється). Я читаю швидко й багато, і майже все прочитане достойного рівня. Із того, що найбільше відчулося-прожилося: «Смерть митця» Вільяма Дерезевіца, «Витончене мистецтво забивати на все» Марка Менсона та «Уявний друг» Стівена Чбоскі.
