Якщо зібрати в одній книжці 50 історій, що на 50 відсотків є літературними, а на 50 — журналістськими, частково — комічними, а решта — не дуже, то в результаті отримаємо нову книжку публіциста і перекладача Олександра Бойченка «50 відсотків рації». Вона побачила світ у чернівецькому видавництві «Книги-ХХІ» близько місяця тому. Книжку можна читати як збірку оповідань або навіть як 160-сторінковий автобіографічний роман. Однак сам автор зазначає, що його тексти належать до жанру сюжетної публіцистики. «Відтак представлені тут постаті на 50 відсотків є реальними, а на 50 — вигаданими, — йдеться в анотації. — Те саме з розказаними в книзі історіями», що викладені в особливому порядку.
«50 відсотків рації» — це шоста збірка есеїстики Олександра Бойченка, яка посідає важливе місце поруч із його попередніми книжками. Композиційно та сюжетно вона більше схожа на «Аби книжку» і трохи — на «Більше/Менше». Як зізнається автор, частину текстів із цих двох збірок ви знайдете і в новій. 14 із них були надруковані в «Аби книжці», а одна — в «Більше/Менше». «Просто тут вони мені знову потрібні, але в іншій послідовності», — додає Олександр Бойченко.
Збірка починається текстом про Другу світову війну, а одним з останніх є есе про нинішню війну на сході України. У книжці «тексти розташовані так, що майже кожна порушена тема чи історія має якусь свою, за таким контрапунктним принципом, протилежність, — розповідає автор. — І якщо щось розглянуто з одного погляду, то в наступному чи через кілька текстів воно буде розглянуто з іншого, тобто підважить ту рацію, висловлену в першому тексті. Тобто мені йшлося про те, щоби навіть коли я продовжую говорити про прощання з Кримом чи якісь подібні речі, в яких досі спеціалізувався, то щоб це не звучало так однозначно й ми завжди пам’ятали, що є інша правда, яка також може бути не гіршою».
І справді, тексти збірки часто перегукуються один з одним, змушуючи читача як мінімум — бути уважним. До прикладу, «Три товариші» та «Мова вбивць» — тут ідеться про українсько-російські взаємини, або «Вже літа є досить» і «Нема з ким говорити» — про копання картоплі. У цих та інших есе автор регулярно згадує цікаві історії з власного дитинства і студентських років, охоче розповідає про своїх друзів та близьких. «Однокласники, однокурсники, однокімнатники... Іноді я пишу про них, змінюючи імена й тасуючи факти», — зауважує Бойченко. Словом, звичайні люди: «один директорує в Польщі, другий після інфаркту вийшов на пенсію у званні підполковника міліції, третій відсидів рік у німецькій в’язниці — друзі як друзі».
Але чомусь історії про однокласника Борю, якого хотіли здати в спецінтернат, а він виявився «не дурніший за ворону», товариша по гуртожитку Вовочку, якого автор «збив, так би мовити, зі шляху істинного», чи звільненого у запас капітана російської армії, а тепер бармена Льошу, який любить «старий російський рок», настільки особливі, що їх не тільки цікаво читати, а й легко запам’ятати. Нові («Провінційні містерії», «Кіріліца», «Межі толерантності», «Польові дослідження») та вже добре знайомі й улюблені («Хабар», «Імунітет», «Кандидат наук») тексти незмінно сповнені драматизму й «провінційних містерій», які розігруються не лише у Нью-Йорку чи Берліні, а й «по наших задуп’ях». І то такі, «що й Гамсуна не треба», — підкреслено на обкладинці книжки.
Читаючи тексти Бойченка, розумієш, що він дивовижним чином уміє все перетворити на історію: почуте в потягах і барах, випадково схоплене на вулиці та громадському транспорті, уривки розмов із друзями і знайомими. Разом із авторськими роздумами та інтелектуальним гумором ці складові додають текстам публіциста неповторного шарму, а іноді — навіть змушують трохи заздрити через таке насичене життя. «Добре, коли людина має почуття гумору, — міркує автор у есе «Прощання з Кримом». — Гірше, коли вона має репутацію людини, яка має почуття гумору. Бо з такою репутацією не знати, як серйозно говори. Хоч, припустімо, Геннадію Адольфовичу Кернесу здоров’я побажай, а всі довкола будуть думати, що ти знову пожартував».
Презентації нової книжки Олександра Бойченка «50 відсотків рації» вже відбулися в Києві та Чернівцях. Наразі ж автор менше пише власних колонок, а більше займається редагуванням інших текстів. «Зараз я не пишу і планую не писати, скільки вдасться. Це не означає, що я не працюю, — жартома зауважує публіцист. — Так, нещодавно відредагував переклад книжки польського репортера Ришарда Капусцінського «Ще день життя», зроблений Олесем Герасимом, та «Комо» сербського письменника Срджана Валяревіча, над яким працював Андрій Любка. З українських текстів — збірку оповідань Катерини Бабкіної «Щасливі голі люди» та поетичну книжку Ірини Цілик. Тож уже незабаром шукайте їх у книгарнях».
