Ми нечасто думаємо про те, що пережила Німеччина в ХХ столітті. Усі переважно згадують дві війни, Гітлера, іноді — репарації, падіння Берлінського муру та піднесення економіки країни, яка нині — серед світових лідерів. Однак історія цієї держави значно багатша, у ній є перемога над убозтвом, ілюзія світового панування, гірке каяття і спроба примиритися не тільки з цілим світом, а й зі своїми співвітчизниками.
ПРИВАТНЕ НЕ ЗАВЖДИ ПІДТВЕРДЖУЄ ЗАГАЛЬНЕ
Розповісти про своє сторіччя спробував письменник Ґюнтер Ґрасс. У коротких новелах, які називаються за роком, про який розповідають, ідеться про життя пересічних німця чи німкені. Не завжди приватне підтверджує загальне, але завжди багатоголосся звучить щиро й передає настрій народу.
Ось жінка на ім’я Берта розповідає про убоге життя біля фабрики, де «було завжди повно грязюки та диму», події розгортаються в 1910 році. Жінка з родиною мешкає у тісній квартирі. «Там ми й тулилися всі роки; всі на купі, бо задню кімнатку, за якою ми держали кролів, віддавали двом холостякам — таких ще називають нахлібниками, — тому для моєї в’язальної машинки не вистачило місця, а я ж купила її за свої власні гроші». А потім чоловіка Берти забрали на війну, і з фронтів І світової він повернувся калікою. А ось про солдатів у розмові з журналісткою згадує Ремарк: «Ці фронтові свині у завеликих чоботях із засипаними землею серцями швидко озвіріли». Ідеться про 1916-й.
1920-ті теж були непростими. Люди потроху оговтувалися від війни, гроші страшенно знецінилися. Літня жінка, яка тоді була дитиною, пригадує: «І кухонний фартушок, який у кінці 1922 року коштував... три з половиною тисячі марок». А ось і 1930-ті — початок схиляння перед Гітлером: «Там я подивився в очі фюреру... Я почувався так, наче його очі благословили мене... Його голос звучав з динаміків. Це було наче доторк перста долі... Це було, наче вилите з бронзи нове майбутнє».
СПОГАДИ ПРО ВІЙНУ
Про роки ІІ світової, як і про попередню війну, іде розповідь не від першої особи. Це спогади учасників подій, військових журналістів, які не тримали зброї в руках. Так, вони були пропагандистами, але нікого не вбивали. Утім, чи не завдяки їхнім текстам на фронт ішло ще більше людей?
Журналісти і у спогадах через кількадесят років ідеалізують ті події: «Один згадував переможні бої у Франції, інший — героїзм Нарвіка і фіордів Норвегії. Складалося враження, що кожен знову пережовує власні статті, опубліковані тоді у пропагандистському друкованому органі Люфтваффе «Адлер». Один із нас розповів про Кавказ, але більше з туристичної перспективи. Інший розповів про участь у захопленні Південної Франції — в тому ж дусі, наче згадуючи про відпустку». В одній із новел Ґрасс таки розповідає про знищення євреїв, щоправда, «скромно», небагато, так, ніби це не одна з найбільших трагедій ХХ століття.
СПОСОБИ ДОЛАННЯ БЕРЛІНСЬКОГО МУРУ
Поразка у війні, Акт капітуляції. Ґрасс дуже щемко пише про початок відновлення Берліна. Жінки розбирали розбомблені будинки: «А раз... ми розчищали порожню квартиру... Лотта в кутку знайшла плюшевого ведмедика... А ми всі думали-гадали, що ж сталося з тою дитиною, яка раніше гралася цим ведмедиком».
У шістдесятих побудували Берлінський мур. І німці вчилися його долати. Часом, щоб потрапити зі східної до західної частини міста, потрібно було бабратися в нечистотах, бо тунель проходив через каналізацію. А один коридор був під... кладовищем. «Наші поважні клієнти з квітами та іншими цвинтарними аксесуарами просто раптово зникали... Аж поки одна молода жінка, яка хотіла втекти разом із маленькою дитиною, не забула поряд із входом у тунель дитячий візочок, і це, ясна річ, відразу ж помітили». У ці роки судили військових злочинців — організаторів та виконавців Голокосту.
Через тридцять років після війни економіка почала зростати, люди стали жити краще. У вісімдесятих захитався Мур — і це стало подією загальнонаціонального масштабу. Дедалі більше почала розвиватися наука та економіка. Але новели, що розповідають про другу пол. ХХ ст., переважно сповнені зневіри і протиріч та позбавлені теплоти.
МИНУЛЕ, ЩО «НЕ ВІДПУСКАЄ»
Так, постать автора книжки неоднозначна. Адже Ґрасс і сам свого часу повірив в ідеї Рейху, служив у 1944 році (коли йому було 17) у «Ваффен-СС». Письменник зізнався про це аж у 2006-му, запевнивши, що не здійснював військових злочинів і не зробив жодного пострілу. Утім, це все одно спричинило скандал, бо до цього його називали совістю повоєнної Німеччини. Критики закидають йому, що він мовчав стільки років. Однак, з іншого боку, він міг і не розповідати про це взагалі. У кожному разі навіть власна історія письменника демонструє складність ХХ століття — минулого, що досі «не відпускає».
«Моє сторіччя» Ґрасса, перекладене Наталкою Сняданко й опубліковане у «Видавництві Старого Лева», вас точно не залишить байдужим. Новели, сумні, страшні, трагічні, іронічні, пронизливі, теплі, змусять задуматися про те, яким було ХХ століття для німців і, зрештою, для всіх нас.
