У роздумах над тим, якою є сучасна українська поезія, багато хто згадає авторів і тексти, які пов’язані з переосмисленою романтичною традицією в поєднанні з особливою, породженою випробуваннями останніх років сентиментальністю. Назвуть і іншу традицію нинішнього часу — іронічну, нерідко втілювану в так званих сюжетних, або наративних, верлібрах. Є в нашій поезії містичні речі. Приємно й те, що не зникає і не втрачає свого місця в ній «герметичний» напрямок — складні, вибагливі, самодостатні, не кожному читачеві зрозумілі й відчутні вірші.
НЕПЕРЕДБАЧУВАНІ ВІРАЖІ АСОЦІАЦІЙ
Прикладом такого роду поезії виявилась новинка від видавництва «Смолоскип» — книжка минулорічного лауреата «смолоскипівської» літературної премії Богуслава Поляка «Тирлище». Привертає увагу та обставина, що поет, який є дебютантом, одразу взявся до текстів непростих, вигадливих. Умовну оцінку його творам, звісно, кожен читач дасть окремо, на власну думку, але навряд чи хтось, коли прочитає «Тирлище», заперечить, що збірка вийшла напрочуд цілісна і стильна. Далеко не кожен поет може так сказати про свою першу, дебютну книжку:
Хвилями вітру пливе
та пташка,
що волосся її
дротами довкола тисячі міст,
а крила її пестять крила
янголів,
що душі через митарства
і на суд несуть...
а чавунні сльози дітей
світанкових
закуті в чарівні
мезодерми мислей...
Хвилями рік летить та риба,
що уста її
цілують холодні уста
небіжчиків,
вискубують вуса
зі збілілих облич,
китайкою мулу вкриває їхній
протяг дна...
Сміється птаха з луски риби,
що сміється з пір’я...
та обоє з перетятими крилами
позбуваються плоті
під ножами втамування...
Складні й несподівані метафори, непередбачувані віражі асоціацій, увага до символів та архетипів, розпад сюжетів і мотивів на химерні фрагменти — ось деякі визначні характеристики поезії Богуслава Поляка. Втім, він не спекулює на такій манері письма, не віддається суто автоматичному накручуванню асоціацій, ритму та психологічних відлунь певних ключових слів та понять. Ні, кожну окрему смислову чи образну «зв’язку» в цих віршах можна розглянути окремо, уважно — і виявити в ній набір смислів, культурних знаків, відчути дію уяви та інтелекту.
НОВІ ТЕНДЕНЦІЇ У «ГЕОГРАФІЧНО-КРАЄВИДНОМУ» АСПЕКТІ
Цікаво, що автор «Тирлища» та його творчість являють яскравий приклад нових тенденцій у «географічно-краєвидному» аспекті в українській поезії. Маю на увазі давню історію з природним, сільським та урбаністичним контекстом. Як мають пам’ятати всі, хто цікавиться українською поезією двадцятого і двадцять першого століть, тривалий час і на рівні сприйняття сучасної поезії, і на рівні її творення з’являлися розмови про те, яке місце в новітньому вірші мають посідати місто, село та інші географічні локації.
Однією з найвиразніших була лінія «утвердження урбаністичного начала». Чимало поетів-авангардистів, модерністів, постмодерністів та інших зробили в урбанізацію нашої поезії яскравий і талановитий внесок. Між тим, станом на перші десятиліття двадцять першого століття, здається, проблема урбанізму втрачає на актуальності. Українським поетам уже не треба «ганятися за містом», і самобутньому авторові вже зовсім не «соромно» блукати іншими краєвидами. Тут з’являється і нове переосмислення образу села — уже зовсім іншого, такого, що стало майже екзотикою, химерним занепалим простором, і взаємодія з простором необжитої людиною природи (на тлі загальних екотенденцій у культурі). Богуслав Поляк належить саме до тих поетів, які віддають належне таким мотивам:
(...) пальцями стискати
ручку держака
в передчутті мозолів
ще міцніше
тривогою сходить суха земля
шкірить обтяті палі бадилля
на вітрі обабіч полошаться
стручки чистотілу
ще не скошеного,
коли лікарська рослина
стає бур’яном
щербатий смичок грає
холодний наспів...
Також, читаючи книжку «Тирлище», обов’язково варто звернути увагу на те, як працює Богуслав Поляк із самою мовою. Ідеться не лише про її гнучкість, динамічність, дуже індивідуальну стилістику, а й про використання старовинних слів, діалектів, про експериментальний підхід до словотворення. Мова «Тирлища» — це те, що закарбовується в пам’яті: «...ніби лусочки на карку змія — кора / у сльозах стекол персти / кульбабкові поля сторінок / довкруг кленів літер / шурхотять беззастережно перелистуючись...»
Зрештою, не маю сумнівів: запам’ятається не лише мова «Тирлища», а й сама книжка — цікавий та вигадливий знак сучасної молодої поезії.
