Авторка передмови докторка мистецтвознавства Леся Смирна пише: «...Своїм життям як грою, власним неабияк «закрученим» ставленням до світу, вона декілька десятиліть творить міф про себе і своє мистецтво.
І ось з’явилася книга під назвою «Художник Ольга Петрова в текстах сучасників». Що це — знову міф, що творять її сучасники? Форма сповіді вустами арт-критиків, гра з життям? Здається, все разом.
У книзі оприявнено тексти українських культурознавців, не байдужих до мистецтва, форм його становлення в умовах непростої історії України від другої половини XX століття — до сьогодення. Під однією палітуркою співіснують мистецтвознавчі, культурологічні, філософські й журналістські рефлексії авторів, які прихильно ставляться до мистецької гри з кольором й узагалі художньої творчості Ольги Миколаївни. Зі сторінок книги начебто виринає усвідомлення, що, попри геноцидні нажахи, заборони, ревнощі, несприйняття, Петрова мовить собі: «Я це можу і я це зроблю».
Книгу розпочинає Іван Дзюба статтею «Більший за самого себе» (1968), присвяченою Сервантесові, його «Дон Кіхотові» та молодій ілюстраторці літературного шедевра. Стаття тоді не була надрукована, оскільки редактор побачив у ній якийсь антирадянський підтекст. Не менш драматична «Дантеана» Петрової, яку В. Касіян вбачав сюрреалістичною. Але ж мисткиня слідувала саме за реалізмом букви та духу «Божественної комедії». Отже, виникає занурена у світовий контекст ілюстрована графічна дантівська серія (1970—1974 роки), що її можна вважати витонченим виходом за межі арт-хаусної репрезентації на щабель «осьового часу» (К. Ясперс). Уже тоді, в першій половині брежнєвських 70-х, у роботах цієї серії карбовано спробу втечі за межі оточуючої радянської реальності, в метафізично-середньовічний простір світової літератури, — справді реальної, — у багатоповерхів’я вигадок, коридори фантазії, закапелки іронії та лоджії гротеску, що споріднює ці твори з творами Дюрера.
Попри жорстке ігнорування особистості Петрової у 1970—1980-х, ілюстрації до Дантового шедевру мали щасливу долю: їх придбав Музей книги та друкарства України (Київ), Британський музей (Лондон), двічі вони були експоновані у Флоренції.
За декілька десятиліть книжку за мотивами кандидатської дисертації Ольги Миколаївни про ілюстрації Данте видано в Києві (2009) під егідою Італійського інституту культури в Україні, Українського товариства Данте Аліґ’єрі й за допомогою Н.-Ф. Баллоні, UniCredit Bank та С. Беньямінової.
У 1990-х, в атмосфері творчої свободи, що, ніби дев’ятий вал, захлиснула, закрутила, піднесла українське мистецтво, поряд із сучасниками і художниками молодшого покоління фактично народилася Петрова як колорист — автор живописних серій.
З 1989-го й по сьогодні вона щороку створює нову серію «географічних» полотен: Іспанія, Франція, Японія, Індія, Норвегія.
Обшир авторів, які писали про творчість і твори Ольги Петрової, становить, так би мовити, своєрідну глядну залу, в затемненій інтимності якої відбувається майже кінематографічне видовище, звісно, варте якщо не відкритого сонячного світла, то принаймні друкарського світу, в якому повсякденне й випадкове перетворюється на вічне.
Книга, яку задумано та виконано як форму вдячності сучасникам, прихильним до творчих зусиль «міфотворця», ніби запрошує читача до своєрідного культурологічного товариства, клубу однодумців.
Ідею видання підтримано Інститутом проблем сучасного мистецтва НАМ України, його директором академіком В. Сидоренком. Тексти кожного есе ілюстровано творами Петрової, що додає книзі образної харизми.
Свого роду колективна монографія «про Ольгу Петрову» з історичною переконливістю виринає перед очима майбутнього історика мистецтва і — ширше — історика культури, який, напевно ж, подивується не лише її жанровій оригінальності, а й синтезу мистецького світовідчуття, академічної вишуканості й артистичного пера авторів, презентованих на цих сторінках».
