Ця книжка не просто змушує замислитися над непростими сторінками недавньої історії нашого народу. Вона спонукає вдумливого читача по-новому поглянути на, здавалось би, вже добре відомі факти й обставини нацистської окупації України. Ідеться про монографію Олени Стяжкіної «Стигма окупації: радянські жінки у самобаченні 1940-х років», яка нещодавно була видрукована видавництвом «Дух і Літера».
ЖИТТЄПИСИ ТРЬОХ УКРАЇНСЬКИХ ЖІНОК ІЗ ДОНБАСУ
Авторка обрала вельми цікавий для прочитання, але непомалу нелегкий для написання зріз історії людського поступу — жіночі долі. А в підмурівок розгляду поклала життєписи трьох українських жінок із Донбасу, духовне становлення яких пройшло в умовах сталінського режиму й які волею долі опинилися в окупованих нацистами містах.
Але в епіцентрі дослідження — не просто поневіряння цих жінок в окупаційний та післяокупаційний період в атмосфері обмовлень, зневаги, доносів з боку оточення й переслідувань радянськими партійними й репресивними органами. У книжці О. Стяжкіної долі жінок явлені як своєрідні життєвияви людських досвідів (в умовах двох тоталітарних режимів), загальна сукупність, взаємопроникнення й взаємовплив яких фундують духовний клімат суспільства. Персонажі книги потрапили в середохрестя моральних, соціально-політичних, буденно-психологічних силових ліній соціуму, де проживають, виживають, самостверджуються або гинуть «маленькі люди» суспільства. У якийсь момент це проживання перетворюється на жорна, що готові перемолоти, перемісити особистість. Ось про досвід і самобачення трьох жінок в таких жорнах і повідала авторка.
У першій історії йдеться про жінку (ім’я її — Поліна Губіна), котра з перших тижнів окупації самостійно, без розпоряджень і зв’язку з радянськими органами, намагається створити підпільну групу опору. Тут крізь трагізм жіночої долі (Губіну розстріляли) О. Стяжкіна вияскравлює зітканий із суперечностей поширений в СРСР соціальний тип комуністки 1930-х років.
У ньому злютована справдешня материнська турбота про майбутнє дочки (аби тільки вона не постала в очах оточення донькою «зрадниці, яка не евакуювалася») й водночас недовіра до тих, хто залишився на окупованій території; ненависть до нацистів, готовність до самопожертви в боротьбі з ними і така ж сила ворожості й черствості щодо жертв сталінських репресій, в яких, до речі, брала участь і вона сама. Ось цей тип особистості, котрий, перефразовуючи Гете, «бажаючи добра, чинить зло», відіграв далеко не останню роковану роль у долі українців до— і повоєнної доби.
СТАВЛЕННЯ ДО СПІВВІТЧИЗНИКІВ, ЯКІ ОПИНИЛИСЯ ПІД ОКУПАЦІЄЮ
У розділі-розповіді про іншу героїню сюжету — 26-річну вчительку з Дебальцевого Віру Набокіну — передує стислий аналіз літератури, присвяченої вивченню ставлення владних структур і різних соціальних груп на визволених від нацистів територіях різних країн до тих співвітчизників, які опинилися під п’ятою окупаційної влади. О. Стяжкіна на обширному фактологічному матеріалі демонструє, якою мірою не просто недосконалим, а й небезпечним виявляється той поверхневий у науці чи толерований або й стимульований радянською владою підхід, за яким усі категорії населення, що опинилися під окупацією, постають у спрощеному аж до примітиву вигляді — або борці з окупантами, або зрадники-колаборанти. Додамо до цього ще й конфлікти, що спонтанно виникають між тими, хто повернувся після евакуації, і тими, хто залишився. Перші бо зчаста не знали про справжні умови життя в окупованій зоні (як, скажімо, не відали про це й наступні покоління, адже такі речі в історії, в літературі й мистецтві замовчувалися).
Сповна відчули це на собі мільйони українців. У їхньому числі й Віра Набокіна. Цей сюжет змальовує відчайдушні зусилля жінки виправдати свою поведінку в стосунках з представниками окупаційної влади. О. Стяжкіна виводить на яв найпоширеніші в цих умовах стратегії виживання, зокрема й прихованого спротиву, й колаборантства, і просто життя. Хоч про це в монографії прямо і не йдеться, але напрошуються певні паралелі зі ставленням сучасного українського суспільства щодо населення окупованої Росією частини Донбасу.
«ТРИ ШАРИ ЗЛОЧИНІВ»
Певна спорідненість такої проблематики проглядає і в третьому сюжеті. У ньому йдеться про заарештовану й засуджену трибуналом «за співробітництво з окупантами» жительку Маріуполя Єлизавету Бірюкову. Тут, зокрема, репрезентовані й необ’єктивність судової системи (Бірюкова насправді активно боролася проти окупантів), й створений владою непримиренно-репресивний духовний клімат. Та привертає особливу увагу інший аспект. І сама Бірюкова, і ті, хто намагається донести до носіїв влади слова про істинний стан справ, змушені це робити виключно через термінологію, вироблену самим же тоталітарним режимом, репресивним за самою своєю природою. У цьому полягав трагізм кількох поколінь українців, в тому числі й тих, хто народився вже за нової влади і в наступні десятиліття.
Завершити хочу цитатою самої ж авторки: «Досвід окупованих українських жінок, які бачили себе радянськими, уявляється мені могилою безіменною, однак забетонованою трьома шарами жорстокості та злочинів — злочинів нацистів, злочинів радянської системи й злочинів стигматизації власне жіночого».
