За даними волонтерів, за січень ми втратили 18-х наших захисників, за перші дні лютого загинуло вже п’ятеро українських військових і десятки — поранено. Загинула від ворожого обстрілу і медик — санітарний інструктор Наталія Хоружа, коли намагалася вивезти пораненого воїна з поля бою. Російські окупанти продовжують війну, сіють смерть і лихо. Наше завдання — не піддаватися, боротися за себе і свою країну. Багато наших співвітчизників віддали в цій боротьбі найдорожче — життя. Ми продовжуватимемо розповідати про цих Героїв. Сьогодні — про Дмитра Неумивакіна із 53-ї механізованої бригади та Леоніда Дергача, командира роти 72-ї окремої механізованої бригади.
«Я русский, родился на северном Кавказе, но принимал присягу на верность Украине... Сейчас жена, бывшая, говорит, чтобы я убегал в Россию, но я не буду. Пойду воевать за Украину», — це сказав Дмитро Неумивакін 3 березня 2014 року в коментарі вінницьким журналістам. Тоді він був одним із перших, хто прийшов до обласного військкомату, щоб піти на війну добровольцем. Чоловік був переконаний, що його військовий досвід знадобиться на фронті. Пішов воювати в першій хвилі мобілізації, а після дембеля підписав контракт зі Збройними силами України і служив у складі 53-ї механізованої бригади. За два роки на війні Дмитро не раз потрапляв у критичні ситуації, зазираючи смерті в очі. Але вона прийшла за ним довгожданого дня, коли надійшов наказ про ротацію.
«Ми стояли на самісінькому «передку», поблизу тимчасово окупованої Горлівки, недалеко від Зайцевого. Вже збиралися на ротацію, чекали хлопців на зміну. Троє наших розвідників, серед яких був і Дмитро, пішли в бойову вилазку і несподівано наткнулися на «сєпарів». Перестрілка була потужною. Один із бійців повернувся одразу, другий — через півтори доби, мав серйозне поранення, але дістався до своїх і вижив. Дімка також отримав поранення, але з-під вогню не вийшов. Про нього не було жодної інформації, тому ми вважали, що він у полоні, офіційно — зниклий безвісти. Але через кілька місяців його тіло ідентифікували за ДНК-експертизою у Дніпровському морзі. Це був шок, — визнає бойовий побратим загиблого героя Олег з позивним «Бой». — Ми разом з ним пройшли від самого початку — від навчального центру до найгарячіших точок уздовж передової. Таких, як він, називають справжніми. Дімка ніколи не вмикав «задню», постійно йшов тільки вперед. Щирий, веселий і товариський».
«Дмитро — мій земляк, ми кілька місяців служили з ним разом. Стояли в Горлівці, Майорському, Зайцевому. Він добре розумівся на військовій техніці, міг відремонтувати те, що вже було списане і лежало металобрухтом, — розповідає старшина 6-ї роти ІІ батальйону 53-ї бригади Дмитро Балацький. — Про втрати в підрозділі я дізнався наступного дня після сутички. Востаннє з ним бачилися за два дні до його смерті. Він приїздив до нас, ремонтував техніку... Найбільше запам’яталося те, що він завжди беріг молодших хлопців, відправляв їх подалі від точок зіткнення, оберігав і казав, що у нас все ще попереду, треба створити сім’ю, дітей народжувати й виховувати...»
Дмитро Неумивакін народився 1977 року в Чеченко-Інгушській республіці. Його батько був військовим, а мати — медиком. До Вінниці родина переїхала 1993 року. 10 та 11 класи Дмитро закінчив у школі №6. Потім навчався в політехнічному технікумі. Пішов в армію, а після служби вирішив поїхати в Ірак і успішно пройшов підготовку для участі в миротворчій місії. Але за сімейними обставинами не зміг поїхати.
«Дімка знав, що честь і гідність для чоловіка — найголовніше, а якщо дав слово, то за будь-яких обставин мусиш його дотримати, — розповідає товариш загиблого героя Ігор. — Ми жили в одному дворі, весь вільний час проводили разом. Веселий та компанійський хлопець, завжди мав слова підтримки у скрутні хвилини, міг розвеселити — він був «живий». Навіть коли не зміг поїхати до Іраку, не засмутився — пішов працювати у Вінницькому таксомоторному парку, був водієм таксі, добре знався на техніці. Востаннє ми зустрічалися влітку цього року, він приїздив у відпустку, розповідав про війну мало, більше жартував. Казав, що «все буде добре», «прорвемося», «перемога за нами». Недочекався, недожив. Хоча було йому лише 39...»
Понад два місяці Дмитра Неумивакіна вважали зниклим безвісти. Точної дати його смерті не знає ніхто. На хресті, який несли перед похоронною процесією, написали «жовтень-2016»...
Поховали героя на Алеї Слави центрального кладовища Вінниці. Без батька залишився неповнолітній син.
