Буквально щодня у містах, містечках і селах прощаються з українськими військовими, які загинули на сході нашої країни. Хтось із них втратив життя нещодавно, а когось лише зараз вдалося знайти та ідентифікувати після довгих місяців пошуків і надій на диво... На жаль, часто, коли скорочується список зниклих безвісти бійців, список загиблих збільшується...
«День» вже понад рік публікує історії Героїв, і, на жаль, ще довго їх публікуватиме. Сьогодні — ще шість історій. 26-річного Дмитра Пацина, який загинув в Іловайську майже рік тому, 26-річного Сергія Грібенніка, який вважався зниклим безвісти, але нещодавно експертиза підтвердила — хлопець загинув 3 вересня 2014 року на Луганщині, 24-річного Михайла Григоришина, загиблого 31 січня, 25-річного Романа Атаманюка, який ціною власного життя врятував товариша, 35-річного Андрія Мельника, який теж вважався зниклим безвісти, але загинув, і 47-річного Василя Баранівського, якого поховали після кількох місяців пошуків...
Вічна пам’ять!
20 квітня на Тернопільщині поховали загиблого бійця 128-ї гірсько-піхотної бригади Михайла Григоришина. Воїн загинув у зоні АТО наприкінці січня, пошуки тіла тривали кілька місяців. 17 квітня тіло привезли на Тернопільщину.
Михайло Григоришин народився 28 квітня 1990 року. 24-річний боєць не дожив три місяці до свого дня народження. Він пройшов найгарячіші точки — Дебальцеве, Іловайськ, Мар’їнку, Донецьк.
«Михайло Григоришин був мобілізований з Борщівського району. Проходив службу у 51-й окремій механізованій бригаді, потім у 128-й окремій гірсько-піхотній бригаді. Загинув 31 січня цьогоріч, героїчно захищаючи Батьківщину. Хочу висловити велику подяку батькам, які виховали такого патріота і схиляю голову перед Героєм, перед батьками і перед всіма захисниками Вітчизни, які загинули, відстоюючи Незалежність України», — зазначив Тернопільський обласний військовий комісар, полковник Володимир Катинський.
Олег Тришак знав Михайла Григоришина зі студентських років. Саме з ним Михайло спілкувався по телефону 31 січня — у день, коли обірвалося життя бійця. «Ми разом вчилися на юридичному факультеті в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича. Це була хороша людина. Кращої людини за студентських років я не знав, — каже Олег Тришак. — Під час війни він перебував у зоні проведення АТО. У мене від нього останнє смс-повідомлення. Зі слів Михайла, він був кулеметником».
Михайло загинув під час бою в селищі Чорнухине, що на Луганщині. «На першому блокпосту №6, розташованому на краю Чорнухиного, ближче до траси Харків — Ростов, українські військові стрілецькою зброєю прийняли бій із танками, які на них йшли. Загинуло одразу двоє хлопців. Було декілька поранених, двоє бійців з їхньої позиції були контужені. За нашою інформацією, загинув ще один хлопець. Але не знаємо, як відбулося розпізнання», — розповідає координатор волонтерського руху Володимир Яворський.
Щоб з’ясувати долю та місцезнаходження українських військових, волонтери, які добре знають цю місцевість, відтворили всю картину бою. «Я добре знав і знаю всіх хлопців, які прийняли цей бій. Неодноразово до них їздив на бойові позиції. Оскільки відбулася операція з відходу, тіла бійців залишилися за лінією вогню. Місцевість, на якій велися бої, мені була чітко відома. Із 31 січня на 1 лютого ми відтворили практично всю картину бою і почали з’ясовувати долю хлопців. Ми навели контакти з усіма волонтерськими рухами. Спілкувалися із сільським головою Чорнухиного, він підтвердив, що поховань на місці немає, і полонених в Чорнухиному не було. Як з’ясувалося, загиблих бійців забрали в морг Луганська», — каже Володимир Яворський.
Усіх поранених українських бійців волонтерам вдалося відвезти на командний пункт під Чорнухиним. Тіла загиблих військових із Луганська до Дніпропетровська передали у першій половині березня.
Поховали Михайла Григоришина у його рідному селі Панівці Борщівського району. Згідно з указом Президента України, бійця Михайла Григоришина посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
