Вони були майже ровесниками і обидва навчалися у міському авіаційно-спортивному клубі. Потім стали курсантами Харківського інституту льотчиків. Отримавши лейтенантські погони, очолили екіпажі АН-30 і АН-26.Костянтин Могилко і Дмитро Майборода за відгуками командирів, товаришів по службі вирізнялися високим професіоналізмом, сумлінним ставленням до виконання функціональних обов’язків і були надзвичайно товариськими людьми. А ще — будували плани на майбутнє. Та спекотне літо 2014-го стало фатальним для них: 6 червня і 14 липня АН-30 і АН-26 були збиті бойовиками «місцевого розливу». Але ракетами російського виробництва і за наказом російських кураторів. Вони могли врятуватись. Але офіцери вирішили рятували життя бойових побратимів, мирних жителів. Ціною власних життів...
ОСТАННІЙ ПОЛІТ КОСТЯНТИНА МОГИЛКО
Любов до авіації Костику прищепив батько — льотчик-пілот Ан-2, часто беручи сина до авіаційного ангару. За словами Віктора Петровича, хлопчина дуже любив милуватися Вінницею з кабіни літака, куди потрапив ще у ранньому дитинстві. Тож підрісши, почав відвідувати заняття у Вінницькому авіаційно-спортивному клубі.
Розповідає інструктор Вінницького авіаційно-спортивного клубу Микола Захожий: «До нас Костик прийшов, навчаючись у 9 класі. Я відразу звернув на нього увагу: хлопчина прискіпливо цікавився авіатехнікою, багато розпитував про її тактико-технічні особливості. До теоретичних занять ставився дуже відповідально, розуміючи, що помилок небо не прощає. За ті кілька років, що навчався у нас, опанував планер, на якому здійснював самостійні польоти. На літаку піднімався в небо за присутності інструктора, але почувався досить впевнено. Після школи поступив до Харківського інституту льотчиків Військово-Повітряних Сил України. Коли приїздив у відпустки, то завжди заходив до нас, цікавився нашим життям-буттям. А ще — дякував за науку».
Отримавши диплом і лейтенантські погони, молодий офіцер отримав ще й фах цивільного пілота. Службу проходив у різних частинах ВПС. Зокрема, помічником командира і командиром екіпажу АН-24, командував транспортною авіаційною ескадрилью «Блакитна стежка». В рамках програми міжнародного співробітництва «Відкрите небо» побував у багатьох країнах Європи, збираючи фотоматеріали для моніторингу за дотриманням діючих договорів у галузі контролю над озброєннями. Досконало володів англійською.
Російська агресія торкнулася Костянтина своїм чорним крилом вже навесні 2014-го: екіпаж літака, яким він командував, двічі ставав мішенню терористів. Але роковий день настав 6 червня 2014-го. Того дня екіпаж літака-фоторозвідника Ан-30 у складі 8 чоловік під командуванням підполковника Могилка здійснював спостережний політ над Слов’янськом. О 17:04 на висоті 4050 метрів в літак влучила ракета, випущена бандитами. Її удар прийшовся в правий двигун, почалася пожежа і літак почав різко втрачати висоту, падаючи на житлові квартали міста. Костянтин наказав екіпажу залишити літак, а сам, зціпивши зуби, почав відводити палаючий Ан-30 подалі від міста...
Літак впав північніше Слов’янська. Загинули п’ять членів екіпажу: командир Костянтин Могилко, оператор фотозйомки Сергій Камінський, радист Володимир Момот, бортмеханік Олексій Потапенко і борттехнік Павло Дришлюк. Підполковник Сергій Ніколаєв, лейтенанти Кирило Крамарев і Василь Полажинець, виконуючи наказ командира, залишили борт літака і врятувались.
УКРАЇНА ПАМ’ЯТАЄ ГЕРОЇВ
У Костянтина залишились батьки — Віктор Петрович і Любов Петрівна, дружина Віта та двоє дітей — Вероніка і Арсеній. Україна пам’ятає полковника (це звання йому присвоєно посмертно) Костянтина Могилко. Президент України присвоїв йому звання Героя України (посмертно). Його ім’я носить і один з літаків Повітряних Сил ЗС України. На території меморіально-паркового комплексу, що у Борисполі (у цьому місті дислокується частина, де служив Костянтин) відкрито пам’ятний знак на честь екіпажу Ан-30, яким він командував, у Вінниці — рідному місті Костянтина — одна з площ названа іменем відважного льотчика.
У день поховання Костянтина Могилка попрощатися з ним, окрім його побратимів, прийшли і льотчики з Туреччини, які на той час перебували в Україні як учасники програми «Відкрите небо». А ось як відгукнувся на загибель героя один із українських журналістів-блогерів: «Пілот Костя високо літав... Ще в березні, до кримського псевдореферендуму, цей Ан-30 і його екіпаж возив журналістів по військових аеродромах Херсона та Миколаєва. Пілот Костя готовий був доправити нас і на кримський півострів. Тоді керівництво Генштабу не дало дозвіл екіпажу на виліт до Криму. Учора під Слов’янськом цей літак збили. За штурвалом сидів Костя... Запам’ятаю його веселим і відчайдушним... Костянтин Могилко — літайте високо!..»
СМЕРТЬ ЗУСТРІЛИ РАЗОМ...
Офіцерську кар’єру Дмитро Майборода розпочав у 456-й бригаді військово-транспортної авіації України. Посада — начальник служби безпеки польотів. У квітні 2014-го командував екіпажем АН-26. Свій перший політ в район АТО екіпаж літака виконав у травні місяці. А загалом здійснив понад 30 бойових вильотів, виконуючи різні завдання командування — від перевезення особового складу, озброєння та матеріально-технічних засобів до евакуації поранених бійців..
14 липня 2014 року. Командир екіпажу отримує наказ підняти в повітря свій АН-26. Вже вдруге за день. Завдання — десантувати парашутним способом воду й продукти українським воякам, відрізаним від основних сил і оточеним ворогом. Ан-26 піднімається в небо і бере курс у заданий район. Але на висоті понад 6 тисяч метрів і за якихось 5 кілометрів від російського кордону у нього влучає ракета. Лівий двигун та електрообладнання відразу відмовляють. Командир екіпажу майор Майборода разом зі своїм помічником і давнім другом майором Дмитром Шкарбуном намагаються утримати літак від зривання в штопор. При цьому Дмитро наказує всім членам екіпажу залишити літак. Офіцери один за одним полишають АН. Лише одна людина відмовляється виконувати наказ командира — його помічник.
«Ні, друже, я цього не зроблю, — каже той. — Якщо помирати, то теж разом...».
За мить Ан-26 «врізається» в землю. Усього за кілька кілометрів од українсько-російського кордону. Пізніше фахівці дійдуть висновку: некерований літак міг впасти на територію країни-агресора. Знаючи непередбачуваність росіян, це могло б спровокувати різке загострення ситуації на фронті. Аж до відкритого вторгнення військ.
Розповідає Павло Хараберюш — інструктор Вінницького авіаційно-спортивного клубу, інструктор Дмитра: «На моєму життєвому і професійному шляху траплялися різні люди. Дмитро належав до тих, кого запам’ятовуєш навіть після кількох хвилин спілкування: хлопець був зразком людської порядності, гідності і сумлінного ставлення до справи, якою почав займатись. У відвертих розмовах він не раз зізнавався, що небо — це його життя. Всі завдання виконував дуже ретельно, навіть педантично. Ніколи не соромився звернутись за додатковими роз’ясненнями. І сьогодні, коли від дня його загибелі минуло 6 років, мені інколи здається, що рипнуть двері кабінету і на порозі постане усміхнений Дмитро: серце відмовляється вірити в те, що цього ніколи вже не станеться...».
Посмертно Дмитру Майбороді присвоєно звання Героя України, звання «підполковник», його ім’я теж носить літак — АН-26. Вдячні земляки відкрили меморіальну дошку на честь Героя, а 456-та бригада транспортної авіації, де він проходив службу, отримала почесне найменування «імені Дмитра Майбороди».
«ПОВЕРНІТЬ МЕНІ СИНА...»
Тіла обох загиблих льотчиків три місяці пролежали у землі. Дізнавшись про смерть сина, Тетяна Майборода почала звертатись до чиновництва, громадських організацій з проханням допомогти віднайти і забрати тіло сина. Та її не чули... І тоді вбита горем жінка поїхала на Луганщину. Місцеві жителі, які знали де лежать останки льотчиків, допомогли жінці віднайти їх.
Прощання з героями-льотчиками відбулося у Вінниці. Їх поховали на Алеї Слави Центрального кладовища. Прощалися на летовищі, де вишикувався особовий склад Гавришівської транспортної бригади. Урочисто винесли Прапор частини і Державний стяг. Представник командування Повітряних Сил Збройних Сил України, командир бригади розповіли про героїчний вчинок двох прекрасних людей, вірних друзів, відважних офіцерів та першокласних льотчиків, які пожертвували своїм життям заради товаришів. Церемонія прощання продовжилась у Будинку офіцерів. Віддати шану героям прийшли сотні городян. Коли жалобна процесія звідти вийшла, у небі кружляв літак Ан-26 — у такий спосіб командир авіаційної бригади, в якій служили герої, попрощався з ними від імені усіх бойових побратимів.
Люди, які віддали свої життя заради життя інших, не вмирають. Вони живуть стільки, скільки їх пам’ятають. Льотчиків з АН-30 і АН-26 пам’ятатимуть багато людей. І довго.
