5 (17 квітня за новим стилем) 1882 року народився В'ячеслав Липинський – видатний український мислитель, політичний і громадський діяч, праці якого почали повертатися в Україну лише з набуттям нею державної незалежності. Але цей процес, по суті, лише розпочато. Тим часом ідеї Липинського (і, можливо, головна з них: ніхто за нас не збудує державу, якщо ми самі не спроможемось її збудувати) зараз є , безперечно, ще актуальнішими, аніж 100 років тому.
Причому глибина його історичного аналізу, прогностична точність (майже ювелірна, снайперська) проявляється не лише в його великих, класичних творах («Листи до братів хліборобів», «Україна на переломі»), але й в дописах менш відомих, не такою мірою знаних, зокрема, в його багатющому листуванні. Дуже показовий приклад цього – «Лист до генерала Залеського», написаний на еміграції у Берліні в листопаді 1927 року (справді непростий час в житті Липинського: тут і поступове, проте неухильне загострення смертельної хвороби, і прикрі незгоди з гетьманом Скоропадським, і матеріальна скрута). Проте і в цьому, порівняно невеликому за обсягом листі, адресованому генералу Залеському, колись, 1918 року, учаснику розбудови Української держави на чолі з гетьманом Скоропадським (очолював харківську владу), - а потім, наступного року в Парижі Залеський «з етичних міркувань» оголосив, що більше не підтримує незалежність України – і тут дуже багато напрочуд точних передбачень . спостережень, навіть пророцтв. Як втім, майже завжди у Липинського.
Перейдемо до конкретного змісту листа. Про що, власне, тут йдеться? Генерал Залеський (а вони з Липинським, попри те, що були політичними антиподами, зберігали коректні стосунки) надіслав листа, в якому поставив перед автором «Листів до братів хліборобів» досить несподіване запитання: чи можлива в СРСР (такому, яким він був), а точніше в Росії, поява нового, «ідеального» Петра Великого» і чи слід це вітати? Липинський, зберігаючи цілковиту толерантність щодо свого візаві, не визнав таке запитання недоречним, надуманим або смішним, навпаки, докладно і терпляче відповів.
Український мислитель розпочав одразу з того, що він геть не хоче появи «нового» Петра. «Не хочу тому, - пояснив він свою думку, - що коли б навіть цей Петро був особисто ідеалом всіх чеснот, режим, що його він уособить – режим управління Росією з одного центру, нехтуючи її територіальними відмінностями – зробить з нього точно такого Петра, яким був перший: духовного батька і предтечу більшовизму» (це – до питання про спадковість і наступність в російській історії. - І.С.).
Липинський переконаний, «що цей новий Петро Великий муситиме для створення єдиної Росії утворити, в першу чергу . всеросійську правлячу верству. Щоб надати цій верстві один всеросійський фасон, він муситиме саджати на палі «мазепинців», завести «тайный приказ», «опричнину», ІІІ відділ або охранку. Без терору єдина Росія бути не може, бо тільки насильно можна звести в одне-єдине те, що з природи не є єдиним (точний опис майбутнього способу існування сталінського режиму. – І.С.)». Автор підкреслює: «Тим конечним терором і насильством він (російський тиран. – І.С.) притягне в число своїх співробітників, у російську єдину правлячу верству всіх холопів Руської землі. Бо тільки холопи, тільки люди, позбавлені всякого лицарства і шляхетності, будуть в силі заради вислужницької кар'єри начхати на свої «України», на всі свої права і традиції та стати всеросійською єдинонеподільною правлячою верствою» (що власне, доповнимо Липинського, і сталося).
«Певна річ, - пояснює автор, - між цими нащадками будуть люди чесні і шляхетні. Але їх боротьба з холопством буде безуспішна. Безуспішною вона буде тому, що холопство є конечною приналежністю, логічно-неминучою передумовою всякого Петра Великого, всякого центродержавія, всякої єдності і одностайності Росії. Хто хоче Петра Великого, той хоче холопської правлячої верстви в Росії».
Липинський прогнозує: «І в хвилину небезпеки така панівна верства ніколи не буде спроможна врятувати свою Вітчизну (!. – І.С.). Верства, не зв'язана ні з землею, ні з традицією, верства, зобов'язана всім тільки царю – а саме таку верству створюють всі Петри Великі – не може діяти об'єднано, коли зникає той, хто об'єднував її батогом і роздаванням авансів та нагород. Холопи, позбавлені пана, завжди починають битися між собою та до чогось іншого, як бійки і зради, вони не здатні (прозрівання майбутнього Росії? – І.С.).
«Тим часом, - застерігає автор, - існує дуже велика небезпека саме появи Петра Великого (написано, нагадаймо, 1927 року. – І.С.). Що може бути простіше, як замінити нову «чрезвичайку» охранкою, комісарів – приставами, узаконити грабунок землі (до «суцільної колективізації» - ще рік, до пекла Голодомору – майже 5 років. Липинський помер у червні 1931 року. – І.С.) і нагородити всіх тих, хто перейшли до більшовиків, орденами за врятування єдності і «центродержавності» Росії.
А далі Липинський звертається вже безпосередньо до свого кореспондента, генерала Залеського. Зокрема, він пише: «У 1918 році Ви, Ваша Світлосте, взяли активну участь у розбудові Української Держави. Правда, з методами її будови – в питаннях мови , аграрному і т.д. – Ви не погоджувалися. Але сам принцип української державності Ви визнали, раз Ви не відмовилися категорично від дуже відповідального уряду Харківського старости.
Я , як Вам відомо, - веде далі Липинський, - виступив у «Хліборобі України» дуже рішуче проти українських інтелігентів, що напали на Вас. Я їм доводив, що без людей такого лицарського типу, як генерал Залеський, не вдасться збудувати Українську Державу. Я їм доводив, що , власне, цю лицарську вірність і шляхетність їм слід цінувати понад усе і не звертати увагу не таке або інше ставлення до української мови. Можна говорити по українському, писав я їм, і бути зрадником, руйнівником держави, як вони, і, не говорячи по українському, будувати українську державу, як це робив генерал Залеський.
Раптом, після всього цього, появляється Ваш відкритий лист до Мілюкова (Париж, червень 1919 р. – І.С.), в якому Ви категорично відмежовуєтесь від всякого «українодержавія». Що ж, якщо Ви, що задекларували себе українським державником, кажете, що українська держава неістотна, а істотна етика, то люди, що принесли в жертву для української державної ідеї все, ніяк з таким розумінням етики в політиці погоджуватись не можуть. І дозвольте не порушувати в листах до Вас політики, до якої ми стосуємо цілком різні і протилежні, як практичні, так і етичні, оцінки» - резюмує Липинський.
+ + + + + + + + + + + + + + + + + + +
Зараз , майже через сто років, цей лист геть не став «пам'яткою історичної думки» . Бо проблеми, порушені в ньому – холопство і шляхетність, суть «імперської верстви» Росії, зрада і вірність Вітчизні – є вічними. І стосуються України в різні епохи. Сам виходячи з цих міркувань газета «День» цілком закономірно проголосила 2022 рік роком В'ячеслава Липинського.
Ігор Сюндюков, «ДЕНЬ»
