Наприкінці минулого року, 29 грудня, у Варшаві відбулася подія, яка привернула інтерес польських медіа і викликала гострі дискусії, але залишилась майже непоміченою у нас. У Королівському замку польської столиці був підписаний договір між віце-прем'єром і міністром культури і національної спадщини Польщі Петром Глинським з одного боку і князем Адамом Каролем Чарторийським - з іншого. Згідно з цією угодою, Фонд Чарторийських передавав у власність держави колекції князів Чарторийських. У цієї події була прелюдія. У 1989 році Польський верховний суд повернув Музей князів Чарторийських у Кракові його законному власнику. Уявіть собі ситуацію, що український суд повертає спадкоємцям Ханенків та Терещенків всі музейні зібрання (колекції Музею західного і східного мистецтва, а також Російського музею) разом з нерухомістю (декілька особняків на вулиці Терещенківській у Києві) їх законним власникам. Адже, по суті, йдеться про значну частину культурного надбання нашої країни. Отже, 1989 року власність було повернуто власнику (приватній особі). Два роки потому князь Адам Кароль заснував Фонд Князів Чарторийських (музей і бібліотека Чарторийських) з метою служіння польському народу (нагадаю, що в колекції музею - «Дама з горностаєм» Леонардо да Вінчі, малюнки Дюрера, Рембрандта, Ренуара і багато інших шедеврів). І ось місяць тому колекції знову перейшли у власність держави, вже з волі їх власника.
Біля витоків зібрань Чарторийських стояла княгиня Ізабелла Чарторийська (1746-1835). Ще зовсім юною вона вийшла заміж за двоюрідного брата Казимира Адама. Молоде подружжя провело медовий місяць у Парижі (там Ізабелла була представлена Вольтеру і Руссо) і в Лондоні (де юна княжна близько зійшлася з Франкліном). Після першого поділу Польщі Ізабелла оселилася в Пулавах, у родовому маєтку, де в 1801 році заснувала музей. Колекції картин та інших цінностей були розміщені в двох будівлях - у «Храмі Сивіли» (на якому красувався напис «Минуле - майбутньому») і в «готичному будиночку». За задумом Ізабелли ці зібрання мали стати тим духовним джерелом, з якого повинна була відродитися нова Польща (нагадаю, що після третього поділу, між Пруссією, Росією і Австрійською імперією, Польська держава зникла з карти Європи). Взагалі Ізабелла Чарторийська була помітною особистістю. Це їй належить знаменита фраза: «У Польщі усіма справами керують жінки, чоловіки тільки розсипаються в люб'язностях».
В цей же час ідеєю відродження країни був натхненний і граф Юзеф Максиміліан Оссолінський (Jósef Maksymilian Ossoliński), який після третього поділу Польщі проживав у Відні, де почав збирати бібліотеку та інші культурні цінності, пов'язані з польської традицією. У 1803 році, після поразки повстання Костюшка, до нього приїхав і став його особистим бібліотекарем Самуїл Богуміл Лінде (Samuel Bogumił Linde), майбутній автор першого «Словника польської мови» (1807-1815 рр.). До речі, видання Словника активно підтримали Чарторийські. У 1817 році граф Оссолінський купив у Львові приміщення колишнього монастиря сестер-кармеліток і заснував у ньому першу національну бібліотеку, яку передав у дар місту. За рік після його смерті, в 1827 році, на базі бібліотеки було засновано товариство Ossolineum, що стало головним центром польського культурного життя на століття вперед. У першій половині 40-х років минулого століття, в період німецької окупації Львова, Ossolineum був на межі зникнення і багато для його порятунку зробив Мечислав Гембарович (Mieczysław Gębarowicz), в той час - директор бібліотеки. Коли в 1946 році зі Львова виїхали майже всі поляки, Гембарович залишився в місті як зберігач старих польських традицій (він прожив довге життя і помер в 1984 році). Третину зібрання Ossolineum в 1947 році радянська влада передала Польській державі. Ця частина бібліотеки тепер зберігається у Вроцлаві, на вулиці Гродській, в будівлі колишньої католицької гімназії св. Матвія (біля величного барокового комплексу Вроцлавського університету). Більша ж частина фондів зберігається у Львові, в Національній бібліотеці імені Василя Стефаника (все в тій же будівлі колишнього монастиря кармеліток).
Для мене музей Чарторийських та бібліотека Оссолінських - це два найбільш яскравих прояви польської ментальності. Коли зникла з європейських мап Польська держава, коли закривалися польські навчальні заклади і почалися гоніння на польську мову, назріла необхідність збереження польської культури. Обов'язок стати хранителем цієї культури взяла на себе польська аристократія. Військові повстання проти Російської імперії були жорстоко придушені. Але справа збереження культурної пам'яті зіграла свою вирішальну роль. На початку XIX століття доля польського народу чимось нагадувала долю народу єврейського. Поляки стали народом книг (точніше - книг і мови, якою ці книги були написані), народом, що втратив державність, але зберіг свою культурну ідентичність. 100 років потому, вже на початку ХХ століття, Польщі вдалося дивом постати з попелу вже як самостійній державі. Якби в 1801 і в 1817 роках не були закладені основи культурної пам'яті, в 1919-1920 рр., можливо, не було б і нової Речі Посполитої. А те, що це почуття історичної і культурної відповідальності досі живе та діяльне, показала подія 29 грудня 2016 року. Немов між вчинками Ізабелли Чарторийської і Адама Кароля Чарторийського (до речі, у випадку відновлення монархії в Білорусії або Литві він - єдиний легітимний претендент на корону) не минуло двох століть.
Мені здається, що для нас це дуже важливі уроки. Ми досі не навчилися зберігати і передавати культурну та інтелектуальну традицію. Ми все ще далекі від розуміння, як важлива для нас наша історія, інтелектуальні та культурні цінності. Без усвідомлення їхньої важливості у нас не буде майбутнього. Коли я відвідую Варшаву, Краків чи Вроцлав, я бачу, як зберігається і примножується культурна спадщина Польщі. Поруч зі знаменитими музеями, галереями та театрами виникають нові амбітні проекти. Реставруються прекрасні архітектурні комплекси. Наприклад, бенедиктинське абатство Тинец у Кракові (де діє науковий центр, бібліотека, музей) або вражаючий комплекс у Величці під Краковом. З'являються нові амбітні культурні центри. Наприклад, будівля нової наукової бібліотеки або чудовий Національний форум музики у Вроцлаві, відкритий у 2015 році (фахівці стверджують, що його акустика краща, ніж у Ковент-Гардені). Відкриваються нові музеї, процвітає книговидання.
Нам же до цього ще дуже далеко. Чому багато українців (від високопоставлених політиків до простих громадян) настільки байдужі до інтелектуальних і культурних цінностей, настільки байдужі до власної історії? Я хочу присвятити цим питанням кілька своїх есе (міні-досліджень).
А на завершення цього нарису хотів би знову повернутися до Чарторийських. Своє прізвище цей рід отримав від назви українського родового маєтку Чарторийськ на Волині. Колись це було містечко, а зараз маленьке село Старий Чарторийськ на кордоні Волинської та Рівненської областей. Від колишньої величі тут майже нічого не залишилося. Величний домініканський собор XVII століття зараз належить православному Хрестовоздвиженському монастирю. За радянських часів у ньому, як годиться, було зерносховище. Чарторийські перейшли з православ'я в католицтво. У XVI і XVII століттях їхньою головною резиденцією була Клевань. Зараз палац упевнено перетворюється на руїни, залишившись без даху. Величний кам'яний костел у Клевані за радянських часів теж став зерносховищем. Причому для зручності ввезення зерна в стіні храму прорубали дірку (для в'їзду кінської підводи, а пізніше - трактора). Останнім часом храм перебуває під опікою невеликої католицької громади (близько десяти осіб). З Рівного у недільні дні приїжджає священик служити Месу. Парафіяни зібрали в підвалі розкидані кістки князів Чарторийських і склали у невеликий саркофаг (його можна побачити в правій частині собору). З 1726 року Чарторийські жили також у Бережанському замку. Зараз від нього теж залишилися руїни. Дуже схоже на клеванську історію. Там, де колись влаштовувалися прийоми і бали, де французькою та польською мовами обговорювались новини політики та новинки літератури, зараз пасуться кози і росте трава. Як це контрастує з родовими замками Чарторийських в Пулавах, в Сеняві, Любліні, Рокосові і Кальварії (всі - на території Польщі). Чи не це виразні ознаки багатьох наших культурних недуг? Чи не час починати відродження?
