Одна з наскрізних тем виступів експертів, фахівців, «лідерів думок»: наскільки досвідом денацифікації Німеччини після війни (1945-кінець 60-х років; одразу підкреслимо, що то був тривалий, тяжкий процес, що зайняв ціле покоління, а зовсім не швидка, блискавична кампанія!) можна скористатись після Перемоги України над агресором й усунення Путіна (фізичного чи політичного)? Повчального тут є, безумовно, чимало, але як цей досвід можна застосовувати після переможного завершення війни?
Одразу хотілося б зробити декілька суттєвих зауважень. Перш за все, досвід Німеччини є якщо не геть унікальним, то вже точно специфічним. Механічне перенесення цього досвіду на післяпутінську Росію є неможливим бодай з двох причин. По-перше, мілітаристська Прусія та її наступниця – кайзерівська Німеччина – в жодному разі не були «взірцем демократії» (м*яко кажучи): і все ж у порівнянні з державними інституціями окупанта, котрий щойно вдерся в Україну, вони можуть таки бути визнані таким взірцем (все відносно в цьому світі); а по-друге – і це іще важливіше - Німеччина зазнала поразки у 1945 році і була окупована коаліцією держав-переможців. Чи можлива зараз денацифікація Росії без такого ж самого колосального поштовху ззовні? Можлива, очевидно, лише в разі революції, яка змете режим; або вступу в Москву військ НАТО; або ж нової «перебудови» і програми мирних реформ (схоже, найменш ймовірний варіант); або наступу української армії на Москву і фарбування Кремля у жовто-блакитний колір. «Ничто не правда и все возможно».
І все ж таки, попри вкрай малу ймовірність таких подій, говорити про очищення Німеччини треба. Бо щось із того інструментарію може стати в пригоді в майбутньому. Отже, стисло про це.
1.Спочатку був військовий розгром, потім наджорсткі політичні заходи. Заборона нацистської партії НСДАП (а там, треба пам*ятати, було до 11 мільйонів членів – отже, були запроваджені 5 різних категорій відповідальності – від страти до заборони посідати певні посади). І головне – категорична заборона самої нацистської ідеології назавжди.
2.Децентралізація й федералізація Німеччини, перехід до парламентської республіки як запобіжник від тиранії і диктатури.
3.Підбір нового апарату чиновників (не треба спрощувати: старі, «перевірені» кадри, як таргани, пролізали. Так, Президент ФРН у 1959-1969 р.р. Любке працював у нацистських судах і виносив вироки; декілька німців-генералів НАТО свого часу служили у вермахті. І все ж…).
4.Відмова від планів перетворення переможеної Німеччини на аграрну країну (обговорювались в Потсдамі). Натомість – колосальні обсяги економічної допомоги німцям згідно з «планом Маршалла», що дозволило до кінця 50-х років незрівняно піднести рівень життя.
5.Відмова (фактична) від армії, роззброєння, демілітарізація країни. Коли мова про путінську Росію, то роззброювати слід ядерну державу.
6.Внутрішнє покаяння (найважливіша річ). Часто пишуть, що союзники силомиць змушували німців дивитись фільми про концтабори й Холокост. Це так, але тільки наприкінці 60-х, коли підросло покоління молодих, які могли прямо запитати: «А що ти, батько, робив за Гітлера?» - отоді животворний процес покаяння став внутрішнім.
Після цього більшість німців (а не купка інтелектуалів) збагнула правоту слів великого Томаса Манна: «Немає двох Німеччин – «доброї» та «злої». «Зла» Німеччина – це і є «добра», яка потонула в злочинах, збилася на манівці, стоїть перед катастрофою». «І недарма, - вів далі Манн, - у «доброму», старому німецькому Веймарі, місті Гете і Шиллера, доносився страшний запах горілого м*яса – запах сусіднього Бухенвальда». Відчути провину, а не просто визнати її – оце і є очищення.
Ігор Сюндюков, «ДЕНЬ»
