Є такий термін, вживаний істориками і політологами для означення швидкої смертоносної мутації нібито «демократичної» держави, наслідок якої – поява тоталітарного, агресивного монстра, здатного залити океанами крові десятки країн задля світового панування. Цей термін – «веймарський синдром» (саме в цьому місті була в червні 1919 року ухвалена ліберальна конституція республіканської Німеччини); хронологічні рамки 1919 – 1933 роки, коли Гітлер, узявши владу, потоптав будь-які демократичні інституції.
Йдеться про жахливо небезпечний процес, коли мільйони «добропорядних» людей стають або активними посібниками Зла, або мовчки підтримують його (через острах, параліч волі, корисливі міркування), як то було у гітлерівському райху. Але зараз потрібно звернути увагу на інше. Ще від початку 90-х років ХХ століття найбільш далекоглядні вчені – Абдурахман Авторханов, Юрій Афанасьєв, Збігнєв Бжезінський, Семюел Хантінгтон – буквально волали про надсерйозну небезпеку тієї самої «веймарської пошесті» у «демократичній», «ринковій», «дружній Заходу» єльцинській пострадянській Росії, інакше кажучи, про загрозу її фашизації (нацифікації). І це – в країні з величезним запасом ядерної зброї (переданій, зокрема, і Україною – під тиском Заходу), в країні – «офіційній спадкоємиці» СРСР (за згодою Заходу). Ці попередження почуті не були (колективним Заходом передовсім). І з’явився Путін.
Деякі спільні риси «веймарської» Німеччини та рашистської РФ можна зазначити доволі чітко. Зокрема: 1) Навіювання росіянам істеричної теорії про те, що розпад СРСР – це найбільша геополітична катастрофа ХХ століття, яка (не завжди це озвучувалося, проте малося на увазі) потребує реваншу. Так само нацистський фюрер говорив про поразку Німеччини у Першій світовій війні, розпалюючи реваншизм; 2) Підла спекуляція на нібито «пригноблених» співвітчизниках за кордоном (Гітлер говорив про «фольксдойче», Путін – про «геноцид російськомовних»; 3) «Опорна» теза Путіна – «весь світ проти Росії», навколо – лише вороги, треба жорстко гуртуватися (Сталін і Гітлер аплодують); 4) Логічний висновок – потрібний вождь («фюрер», «національний лідер»), чия воля є абсолютним законом. Бо інакше в таких умовах не вистояти; 5) Пиха, імперська зверхність, параноїдальне почуття «місії» «богообраної» Росії (колись – Німеччини) супроти «гнилого» Заходу; 6) Гітлер говорив про «життєвий простір» (лебенсраум); Путіну, попри колосальні простори Росії, теж бракує території!
Не можна не згадати про неймовірну сліпоту колективного Заходу, його лідерів, котрі навіть після чеченських воєн, агресивної промови Путіна в Мюнхені 2007 року, вторгнення в Грузію, нещадного придушення опозиції в Росії (аж до вбивств: Борис Нємцов, Анна Політковська, Юрій Щекочихін, Сергій Магнітський, Олександр Лавриненко), після геноциду українців на Донбасі 2014 року вперто вважали, що з Путіним можна мати справу (Меркель, Шольц, Саркозі, Фійон – кілька прикладів). І лише зараз, після страшних очевидних військових злочинів, які вчинили рашисти в Україні, для них щось прояснюється, проте надто повільно. Роблять ставку на санкції, які є зброєю тривалої дії.
Путін тим часом вже верзе щось про те, що це – остання війна «за те, щоб Росія була Росією». Маніхейська маячня про «останню битву добра і зла». Десятиліття його правління виростили 140 мільйонів зомбованих, у яких оцінка «добра» і «зла» зміщена кардинально. Роз’яснювати запізно. Україна має розраховувати насамперед на себе.
Ігор Сюндюков, «ДЕНЬ»
