Українська кіноспільнота звернулася із відкритим листом до Павла Сушка, Голови підкомітету у сфері кінематографу та реклами Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики. Тема листа — банальна й вбивча водночас: відсутність державного фінансування галузі з початку року.
Зважаючи на зміст документу, попередній абзац є занадто офіційним, а тому неточним формулюванням.
Насправді це не відкритий лист, а крик розпачу. Причому, судячи з того, що підписано його керівництвом найвпливовіших кіноорганізацій — Української Кіноакадемії, Асоціації кіноіндустрії України, Української Кіноасоціації, СУК (Сучасне Українське Кіно), Національного центру Олександра Довженка — це крик усієї галузі.
Якщо звести до короткого переліку, то причини для звернення такі.
Станом на 13 березня паспорт бюджетної програми за КПКВК 3806030 «Державна підтримка кінематографії» не погоджено Міністерством фінансів та не затверджено Міністерством культури, молоді та спорту, через що кошти, передбачені програмою, заблоковані. Як наслідок, зупинені:
1) Фінансування виробництва та розповсюдження національних фільмів;
2) Повернення частини кваліфікованих витрат іноземним суб’єктам кінематографії (рібейти);
3) Забезпечення заходів з популяризації, збереження, відновлення, реставрації національних фільмів;
4) Фінансова підтримка державного підприємства «Національний центр Олександра Довженка» — працівники Центру не отримують зарплатню;
5) Виплата стипендій членам Ради з державної підтримки кінематографії (вже 11 місяців).
Тобто це зупинка галузі.
Пам’ятаю, коли нинішня команда тільки прийшла до влади, я разом з рештою колег гадав: що чекає на український кінематограф, який останні 5 років почувався, мабуть, якнайкраще за всю історію свого існування? Через те, що й сам Президент, і частина його оточення були причетні до відповідної індустрії, багато з нас мали неабиякі побоювання, що тепер у фінансуванні, яке все ще здійснюється переважно державою, преференції отримають «Студія «Квартал 95» й інші наближені структури. Скандальна історія з призначенням нової голови Держкіна (до речі, її підпис під листом красномовно відсутній) ці підозри посилила.
Однак усе виявилося набагато простіше.
Занадто зосередившись на біографічних подробицях, ми упустили загальну картину. Ми не врахували, що прийшли не професійні кіношники, а, в першу чергу, політичні дилетанти. Що навіть до «розпилів» не дійде. Що коштів просто не буде. Як не буде їх у багатьох інших місцях. Що ті, хто відповідає за розподіл цих коштів, за їхнє надходження й за все інше, провалять і розвалять усе, за що братимуться. Ми страшилися пародійного повторення недодиктатури Януковича чи авторитарного болота Кучми — а отримали (з домішками і Кучми, і Януковича) репліку ранніх 1990-х. В яких серед іншого головною рисою національного кіна була його майже повна відчутність.
Звісно, зелена біда скінчиться в осяжному майбутньому. Але втрати, яких наше кіно зазнає, уявити неможливо.
Метафори й алегорії допомагають справлятися з багатьма негараздами. Тож нинішню владу в цілком злободенному дусі хочеться порівняти з тим-таки вірусом. Він агресивний, він нахабний і атакує по всіх фронтах. Але вб’є він не всіх. І промине скоро.
Ми виживемо.
Ще б імунітет виробити.
