Джюлія Дюкорно народилася 18 листопада 1983 у Парижі. У 2008 закінчила престижну вищу державну кіношколу Франції La Fémis, де навчалася сценарній справі. Втім, схоже, не менш важливе значення для становлення режисерки мала медична спеціалізація її батьків: мати - гінекологиня, батько - дерматолог. Відповідно, у фільмах Дюкорно акцентовані фізіологічність, тілесний дискомфорт, різного роду каліцтва й мутації, ірраціональне насильство.
Так, її початкова короткометражка «Джуніор» (2011) з Геренс Марільє в головній ролі розповідає про тринадцятирічну школярку, дівчинку-томбоя (з зовнішністю і поведінкою хлопчика) Феррі, яка починає скидати шкіру й у підсумку набуває цілковито інакшої зовнішності – “прийнятної” за стандартами чоловікоцентричного суспільства. 22-хвилинна робота принесла режисерці приз Petit Rail d'Or за найкращий короткометражний фільм на Канському кінофестивалі.
Наступного року Дюкорно дебютувала на телебаченні з драмою «Їстівне», протагоністка якої в юності була товстою, заляканою і самотньою; тепер же вона успішна і має гарну зовнішність, але на неї звалюється нова біда - булімія.
Дюкорно ненависна прикрашена жіноча тілесність, що панує в кіні; як вона зазначила в 2017 в інтерв’ю британському виданню The Guardian: «Жінки - справжні люди зі справжніми почуттями, і коли вони падають, то вони падають. Ми всі рівні зі своїми тілами, так що йдіть під три чорти». Її повнометражний дебют «Сире» є екстремальним втіленням цієї позиції.
Головну героїню, юну вегетаріанку Жюстін знову грає Геранс Марільє. На початку вона виглядає доволі миловидною з традиційно патріархального погляду. Вступивши у ветеринарний коледж, де навчається її старша сестра Алексія (Елла Румпф), Жюстін проходить обряд посвяти, з'ївши сирі нирки кролика й наступного ранку виявляє висипи по всьому тілу, через що йде в лікарню, де їй діагностують харчове отруєння й виписують мазь. Проте вночі вона пожирає сиру курятину. Потяг до свіжини з кров'ю посилюється нестримно, і врешті-решт доходить черга до людської плоті, а Жюстін і Алексія обертаються на покусаних і кусаючих усе живе й мертве фурій.
Фільм побудований за сюжетним малюнком горору: нас заколисують невинною, частково навіть комічною зав'язкою і потім поступово нарощують тиск. Ритмічно чітка режисура, поєднання феміністичної оптики з атракціоном жахів, прекрасні акторські роботи принесли «Сирому» приз ФІПРЕССІ на Міжнародному тижні критики в Каннах і 6 номінацій на головну французьку кінопремію «Сезар».
Втім, навіть з урахуванням попередніх успіхів нова картина Дюкорно «Титан», відзначена «Золотою пальмовою гілкою», стала справжньою сенсацією. Джюлія - друга в історії режисерка після Джейн Кемпіон, чия робота удостоєна найвищої нагороди у фестивальному світі.
Автомобіль, в якому їде героїня (її знову кличуть Алексія), потрапляє в аварію. Маленькій Алексії вшивають титанову пластину в череп. З роками в неї розвивається жага до вбивства й еротичний потяг до автомобілів, вона займається з ними сексом і навіть вагітніє від такого незвичайного партнера. В її животі ворушиться щось металеве й сяюче, з промежини тече машинна олія. Коли її оголошують у розшук, Алексія (Агата Руссель) як може змінює зовнішність і видає себе за Адріена, сина пожежника Венсана (лауреат Канн в акторській категорії Венсан Ліндон) - той втратив свою дитину багато років тому.
У критиків фільму викликає претензії його композиційна суперечливість. Дійсно, розвиток подій може збити з пантелику. Алексія танцює спокусливі танці в чоловічому клубі, заставленому лискучими авто, а потім, убивши знахабнілого переслідувача, чомусь продовжує позбавляти життя і чоловіків, і жінок. Її втеча від правосуддя так само нез’ясовно перемикає фабулу в регістр мало не мелодраматичний: серійна вбивця скоренько вживається в образ люблячої дитини, сама при цьому виношуючи дитину. Вся історія знята в макабричній оптиці глибоких тіней та зловісних сутінок, притаманній горору (оператор Рубен Імпенс) – але горором у підсумку не є.
Тут слід враховувати, що один зі сталих драматургічних мотивів Дюкорно – доля, фатальне передвизначення, котре в тій чи тій формі наздоганяє героїнь. У “Джуніорі” від утрати шкіри страждає не тільки Феррі, а й її старші колежанки. У “Сирому” канібалізм виявляється родовим прокляттям, котре передається в родині по жіночій лінії. У “Титані” здається, що все змінює випадковість: аварія. Але насправді, як побачимо далі, гра випадку так само підпорядкована фатальному припису.
Алексія з першого ж кадру поводиться як активний хлопчисько, як неспокійний, нарваний томбой. Їй тісно в ролі слухняної дочки, тісно в цьому сімейному екіпажі, в цьому дитинстві. Тому вона рухається, брикається, б’ється так, наче хоче розсунути – буквально розбити – всі ці рамки, видимі й удавані.
Автомобіль так само має двоїсту природу. З одного боку це обмежений, обтяжливий простір, з другого – засіб руху, механізм, побудований, аби долати обмеження; проте він не тільки несе в собі людей, а так само калічить і вбиває їх.
Алексія не ладнає зі своїм соціальним амплуа й у цьому розладі самотня. Втрапивши у спровоковану нею аварію, отримавши як наслідок шматок металу в голову, вона нарешті знаходить спільника, по-справжньому споріднену з нею сутність: машину. Таким спільником не може бути її батько (Бертран Бонелло), відчуження з яким відчувається з перших секунд. Бонелло надає своєму герою не надто акцентовану, але постійну двозначність, недобрий підтекст у поглядах та інтонаціях – можна тільки здогадуватись, що коїлося між ним та дочкою.
Титани в давньогрецьких міфах були дітьми бога (Урана), що кинули виклик батькові. Алексія власне це й робить – завершує серію убивств усуненням батька. І саме в цю мить, коли, здається, сюжет і далі мчатиме по спіралі ефектно виконаного насильства, Дюкорно повертає у зовсім інакшому напрямі. Чим стрімкіше росте в Алексії машинне життя, тим людянішою вона стає. Тепер вона рятує замість убивати; тепер Вінсент, на вид – битий життям брутальний мачо, але насправді здатний любити і спраглий любові - займає місце батька.
З фільму у фільм Дюкорно загострює проблему Інакшо_ї. І якщо Феррі всього лише достатньо скинути шкіру й надягти миле личко, аби бути як усі, то Жюстін з сестрою в “Сирому” вже буквально вигризають свою ідентичність. В образі Алексії, втім, провокативне запитування соціуму сягає вершини. Ось людина: на початку – безжальна вбивця, наприкінці – слабка, вразлива, здатна на співчуття майбутня мати, а ще, весь час незалежно від розвитку подій – цілковито небінарна істота, в який мерехтять і чоловіче і жіноче, проявляючись найнесподіванішим чином (чого варта сцена спокусливого танцю Андре/Алексії перед загоном тестостеронових хлопців-пожежників, які хоч і морщяться, але очей не відводять). І на додаток у її утробі ворушиться щось таке, чого світ не бачив узагалі. Тож як ставитись до такого створіння, як його/її класифікувати, який виверт вигадати, щоб прийняти як рівну, в яку парадигму вписати цього новітнього титана, вагітного іншим титаном?
Завершивши свою лякаючу й наїжачену казку, Дюкорно лишає нас із цим питанням наодинці.
***
Титан / Titane (2021, Франція-Бельгія, 108`), режисура, сценарій: Джюлія Дюкорно, оператор: Рубен Імпенс, у ролях: Агата Руссель, Венсан Ліндон, Бертран Бонелло, виробництво: Kazak Productions.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
