Є ціла доктрина про те, що українські письменники народжуються завперш у селі (і саме так воно повинно бути!), звідки везуть свій талант до столиці, котру мають завоювати отим первозданним, настояним атмосферою глибинного народного життя словом неприступну столицю. І це потвердить будь-яка статистика – справді більшість наших літераторів родом із глухої провінції. І як промовистий приклад наводять імена, скажімо Григора Тютюнника чи Євгена Гуцала, які, самі прийшовши з села, принесли в своїх книгах селянський народ, який уособлює справжню Україну. Може, саме тому й запобутувало це квазінаукове твердження про літературне донорство села. І, якщо сліпо вірити в такі теорії, то можна дійти до пророкування вже недалекої смерті письменства, бо ж невтримна урбанізація, давно ввірвавшись на патріархальні терени села, стирає всі його питомі основи, не полишаючи навіть рудиментарних його ознак.
Але ось несподівано з’являється в українській прозі потомствений киянин (і не філолог чи журналіст, як переважна більшість, а кандидат меднаук, епідеміолог) Юрій Щербак. У Тютюнника й Гуцала – прекрасна проза. Здається, писати треба тільки так. Здається, саме ці – і тільки ці наративні стратегії – єдино можливі, як це незмінно виникає враження від талановитих творів. А Щербак – то зовсім інші герої, інше життєве середовище, інші стильові прийоми й лексична партитура. І знову ж не можеш позбутися враження: саме це – вона, єдино можлива наративна стратегія.
Юрій Щербак став другим полюсом прози шістдесятників. Він єдиний серед них урбаніст. За багатьма його творами можна не тільки вивчати топографію Києва (з новими й старими назвами його вулиць, конкретними будинками з їхніми історіями та історіями їхніх насельників); у романах та оповіданнях Щербака чимало історій родинних династій киян. Одне слово, Щербак приніс у прозу шістдесятників своїх героїв зі столичних житломасивів, героїв без будь-якого натяку на пейзанські сентименти. Вони – діти міської цивілізації, і проти Гуцалових і Тютюнникових персонажів – як представники іншої планети.
Так, вони соціалізовані, але в них – порівняно з багатьма тодішніми творами – найменш помітні ідейні «прив’язки» до суспільства, як тоді його пойменовували компартійні ідеологи, «розвинутого соціалізмі». Щербакові герої – впереваж медики – трохи нагадують Кіплінгових чи Конрадових персонажів. Бо в кожного з них – культ тієї справи, котрій він служить.
Його персонажів без неї просто не уявити. Вона – спосіб їхньої життєвої самореалізації і свідчення моральної повноцінності чи неповноцінності. Та справа стала кожному мовби особистою релігією. Ці герої, не розводячись про громадянські та професійні обов’язки і не романтизуючи себе, завжди на висоті. Особливо концентровано це видно в Щербаковій дебютній книжці «Як на війні», що своїм етичним пафосом виразно перегукувалася з «Колегами» Василя Аксьонова – своєрідному гімнові фрондерства шістдесятників, які вимагали від суспільства нових «правил гри» без демагогічно-пропагандистського супроводу слова, що аж вібрувало від незліченних заборон.
Цікава подробиця для біографів Юрія Щербака. Навчаючись у столичному медінституті, він віршував, писав статті та прозу, а до всього ще вправлявся як художник-абстракціоніст, шокуючи своїми композиціями благопристойну публіку, виховану на зразках непорушного соціалістичного реалізму. Якось навіть мав виставку, котру брутально закрили ідеологічні «дяді», що пригрозили натхненному нонконформісту рішучими оргвисновками. Все це було виросло в цілу справу під назвою «Літературної забігайлівки». Добре, що все обмежилося вилученням картин «стиляги» Щербака й запевнень у тому, що він може повторити епізоди біографії брата Миколи.
На такі погрози Щербак мусив зважати Бо він значно більше за інших студентів, був у полі перманентної уваги відповідних наглядачів. Річ у тому, що його на сім років старшого за нього брата Миколу, студента столичного університету імені Т. Шевченка, члена київської філії Рівненської ОУН, заарештували й ув’язнили. А коли вже після смерті Сталіна випустили на волю, то він довго лишався в статусі екс-зека, тобто неблагонадійного елемента, в чиїй біографії не зникла компрометуюча політична пляма. Він переборював туберкульоз, котрий гострився у мордовських концтаборах і, завершивши освіту, наполегливо наздоганяв те, чого не міг вивчити в ув’язненні.
Юрій мріяв про дипломатичну кар’єру або ж про журналістику, але братові «ворога народу» шлях туди був закритий. Йому довелося полишати школу, де він навчався, щоб уникнути розпитів про те, куди це раптом подівся старший брат. Тоді арешти й засудження не дуже розголошувалися – всім казали, що Микола виїхав лікуватися від складного захворювання в Крим. Юрія, який щойно закінчив сьомий клас, батьки віддали в фельдшерсько-акушерську школу, вчитися в якій він дуже не хотів. Нещодавно, розповів у своїх спогадах: «Мій мудрий, з раціональним мисленням, батько пояснив мені, що в умовах тодішньої системи, яку він надто добре розумів, мені потрібно якомога скоріше отримати нейтральний політичний фах, який надав би можливість без іспитів поступити до медінституту. Моя емоційна й згорьована мати благала мене стати лікарем (вона колись мріяла, що Микола обере медичну стезю) й молила Бога, аби я не здумав податися в «політику» – тобто не схотів піти Миколиними слідами. Вона казала, що не переживе другої втрати – і я вірив їй, пообіцявши ніколи не вплутуватися у політику. Згодом «політика» сама вплуталась у мене…»
Брат став видатним ученим, – автором кількасот наукових і науково-популярних праць, засновником української школи герпетології, творцем національного науково-природничого музею НАН України. Юрій Миколайович разом із братовою Галиною Йосипівною зініціювали унікальну книгу «Микола Щербак – людина природи» («Ярославів Вал», 2017), куди ввійшли спогади про нього, а також його спогади, надзвичайно цікаві «Оповідання про тварин» та статті. На її презентації зібрався науковий істеблішмент столиці. Всі говорили про благородне подвижництво Миколи Щербака.
Отже, після нелюбої йому фельдшерсько-акушерської школи Юрій Щербак, як він і обіцяв матері, став студентом медінституту, звідки пішов до Київського науково-дослідного Інституту епідеміології та інфекційних захворювань, де працював майже три десятиліття. Захистив кандидатську й докторську дисертації. Очолював урядові комісії для боротьби з епідеміями у різних куточках Союзу, має за те державні нагороди. Одне слово, біографія справжнього вченого, який (як і його брат) знайшов себе і своє місце, успішно реалізувавшися в житті.
А ще ж була в нього література. Аж од тих студентських днів. Писав російською, почали друкувати в Москві. Ввійшов у коло уже на весь Союз популярних авторів журналу «Юность» (Василь Аксьонов, Андрій Вознесенський, Анатолій Гладілін, Євген Євтушенко). І тут сталася подія, після якої Юрій Щербак з’явився в українській літературі. Розповідав, що раптом одержав листа від редактора «Літературної України» Павла Загребельного, що пропонував йому зустрітися в редакції. Зустрілися. Загребельний, який тоді широко надавав сторінки газети для творів ще невідомих читацькому загалові Євгена Гуцала, Миколи Вінграновського, Валерія Шевчука, Володимира Дрозда, Віталія Коротича, відверто запитав Щербака, чи він справді хоче бути провінційним російським письменником і чи не варто йому перейти на українську? І запропонував друкуватися в «Літературній Україні». Так у ній і з’явилися унікальні «Мальовані рецензії» Юрія Щербака. І він органічно перейшов на українську. Йому пощастило на редактора першої книжки в «Радянському письменники» Євгена Гуцала, з яким вони відразу ж заприязнилися. Так він і ввійшов у коло столичних інтелектуалів-гуманітаріїв (Григорій Кочур, Іван Дзюба, Георгій Якутович, Григорій Гавриленко, Мирон Петровський, Вадим Скуратівський), що доповнило його наукове середовище. Вже відтоді письменник Юрій Щербак незмінно в полі мого читацького зору. Він завжди цікавив мене. Як цікавить і сьогодні. Я прочитав усе, що він друкував.
Його віршосправи, яким він віддавав чимало сил в інституті, завершилися цілковитим переходом на прозу. Дивинкою і навіть трохи сенсацією стала єдина поетична книжка відомого прозаїка Щербака «Фрески і фотографії», що з’явилися 1984 року у видавництві «Молодь». Це був його своєрідний реквієм по поезії.
Насторожено-недовірливе ставлення офіційної критики до його книжки «Як на війні» змінилося голобельною «аналітикою» в ставленні до збірок оповідань з книги «Маленька футбольна команда» й особливо – до повісті «Хроніка міста Ярополя» Щербакові суворо вичитувалося, що він збочив на ідейні манівці. Немилосердних вівісекцій зазнавали у «Радянському письменнику» його прозові книжки «Маленька футбольна команда» й «Довгий час добра», де були такі оповідання, як «Гармонійне натхнення», «Прощання з Джульєттою», «Повернення блудного сина», «Їхати, не озираючись». Щербакові інкримінували, що він не хоче писати про соціалістичний спосіб життя, про комуністичні ідеали, йому закидали: ваші маргінальні персонажі ущербні, вони живуть дрібними егоїстичними почуттями. І це тоді, коли Щербак писав про те, як важко індивідові в такому суспільстві лишатися етично повноцінною людиною, про загадку народження й смерті. І в усьому тому є якийсь сокровенний зміст, котрий знають про людську природу лише лікарі (згадаймо, скільки письменників – Рабле, Моем, Конан Дойл, Чехов, Булгаков, Амосов… – були з лікарів).
Вадим Скуратівський розповів такий цікавий епізод. Великий польський письменник Ярослав Івашкевич запитав у Варшаві когось із українців про те, чим займається в Києві Юрій Щербак. Йому відповіли: «Сказом», маючи на увазі Щербакові наукові проблеми. Івашкевич чи то не зрозумів, чи удав, що не зрозумів – відповів загадково: «Сказ – це сьогодні там дуже актуально…»
Добре пам’ятаю цілі дискусії, спричинені його романами «Бар’єр несумісності» та «Причини і наслідки». Там теж реальність із її злопекучими етичними проблемами побачена очима медиків, які знають про світ людей і світ узагалі значно більше, аніж пересічні індивіди. І знання те під дуже специфічним кутом зору, що й зумовлює специфічність їхньої оптики.
Здавалося, так і триватиме ціле життя перипетійний роман лікаря Щербака з літературою, котра в нього мала паритетну роль з медициною. Я чув, як заздрили йому «чисті» письменники: мовляв, добре Щербакові – його медицина годує; він не залежить од сваволі редакторів і цензорів. Може не дуже перейматися тим, що його твір одхилили – не пропаде від того. А ми, бачте, загрожені на голодування, якщо не вскочимо до видавничого темплану…
Здається, тоді я почув од Щербака таку сентенцію: «Щоб бути в цій країні більш-менш незалежним письменником – треба бути лікарем».
І раптом чітко розписане, сказати б, педантично розрубриковане життя Щербака (наука-література, і лише вряди-годи щось пов’язане з інтелектуальними захопленнями) навально порушилося. Чорнобильська катастрофа внесла в нього свої корективи. Юрій Миколайович разом з відомим американським доктором Гейлом разуразно їздить туди, де сталася так демагогічно інтерпретована компартійними трубадурами безпрецедентна подія. «Правда», «Известия», «Комсомольская правда» солодкоголосо розповідають усьому Радянському Союзові, що там нічого екстраординарного не відбувається, – мовляв, звичайний робочий епізод: була аварія через збій програми, але проблему вже ліквідовано. Тож підстав для тривоги немає, зберігайте спокій.
З пропагандивною метою у Києві відбувається широкорозрекламована велогонка. На першотравневий мітинг на площі Калініна (тепер Майдан Незалежності) під неприродно палюче сонце виганяють тисячі школярів. Скільки їх тоді було опромінено? Вам про це може розповісти – та, власне, він і розповів у своїй сенсаційній книжці «Чорнобиль» – лікар Юрій Щербак.
Кияни в паніці вивозять хто куди може дітей. П’ють без міри горілку й вино «Кабарне» – хтось пустив чутку, що алкоголь знищує в організмі радіацію. А тут ще з’являється (відомо звідки) поголос: у таких дозах радіація навіть корисна для людини. Все це так масово тиражувалося, що маси змушено було повірити в нього. (Людям так нестримно прагнеться вірити в те, що їм подобається!). Щербак принагідно прокоментував у книжці «Чорнобиль» чимало таких міфів та стереотипів.
«Чорнобиль» – не тільки книга-репортаж, книга-інтерв’ю (за наративним виконанням). Це книга-діагноз. Згадуючи назву його роману «Причина і наслідки», можна винести в підзаголовок «Чорнобиля», такі слова: «Про причини і наслідки». Точно наводячи з диктофона слова фахівців про технічні причини й інші фактори, що спричинили катастрофу, цитуючи думки й спостереження сотень людей, автор підводить читача до думки: Чорнобиль – це вирок самій адміністративно-командній системі в СРСР. Поет Іван Драч писав, що «Чорнобильська блискавка вдарила в генофонд українського народу», а публіцист Щербак продовжував його фразу: народу, якого владцям не шкода, бо правителі тієї держави ставляться до людей, мов до трави, – хоч скільки затоптуй – усе одно наросте…
Характерно, що цензура в Україні піддала «Чорнобиль» жорстоким вівісекціям. Від автора безапеляційно вимагали правди тільки в суворо дозованому варіанті. Трохи легше було з книжкою в Москві. Тоді там ще гралися в лібералізм. Це ж приблизно про ті часи висловився турецький поет-комуніст Назим Хікмет, що емігрував в СРСР: «Якщо в Москві стрижуть нігті, то в Києві відрубують руки по лікті». Це була яскрава метафорична формула тутешньої боротьби з інакодумцями.
«Чорнобиль» з’явився друком чи не в двадцяти країнах. Щербак несподівано для себе став авторитетним експертом у питаннях, пов’язаних з атомними катастрофами. Досить сказати, що коли вибухнула Фукусіма, Щербака запрошували до Японії на присвячені їй наукові конференції. Брав він участь і в конференціях з питань атомної енергетики низки європейських країн.
Чорнобиль став для Щербака відправною точкою його старту в інше життя. Несподівано для себе він опинився в ролі активної публічної особи, якої досі зовсім не прагнув, звикнувши до тієї життєвої ніші, в котрій досі перебував. Тепер усе в нього до невпізнання динамізувалося. Колишній учений-затворник і мало не підпільний письменник, завжди усамітнений у робочому кабінеті, що завжди уникав усіх літературних зібрань і взагалі був принципово дистанційований од цього ярмарку творчих амбіцій, як мовиться, з головою кинувся у вир подій. Він стає секретарем Спілки письменників. Засновником і головою Української екологічної асоціації «Зелений світ», фундатором і лідером Партії зелених України. Його обирають депутатом Верховної Ради СРСР. (До речі, він блискуче переграв на виборах високого компартійного функціонера, за яким був потужний адмінресурс!) Цілком природно, що Щербак приєднався до опозиційної Міжрегіональної групи депутатів, котру очолював академік Андрій Сахаров. Після проголошення незалежності України його було призначено першим міністром навколишнього середовища країни, він став членом Ради національної безпеки. Від 1992-го розпочинається його дипломатична біографія. Він посол України в Ізраїлі. Потім – у США й Мексиці (за сумісництвом) та в Канаді. Читав лекції в Гарвардському університеті (США). Брав участь у багатьох важливих подіях як офіційний представник Української держави.
Опинившися в нових для себе ролях, Щербак перестав писати художні твори. І не мав для цього часу й сил, постійно перебуваючи в тих жорстоких цейтнотах, в котрі людину його статусу і його кола обов’язків кидає життя. Ба більше: в одному тодішньому інтерв’ю він зізнався: має цілковите розчарування в літературі, вважаючи, що вона вичерпала свої можливості впливу на читача. Резонансним було його інтерв’ю, котре він у дев’яності дав московській «Литературной газете», де він виклав своє тодішнє ставлення до літератури, категорично відстоюючи свою точку зору, котра багатьом видалася єретичною.
Посилаючись на домежну заангажованість у громадській та політичній діяльності останніх літ, що не лишає йому вільного часу для усамітнення, без якого літературної діяльності просто не уявити, автор уводночас зізнається: «... є причина ще глибша, потаємніша, що примусила мене відкласти перо вбік і з головою зануритися в темний вир політики... Причина ця – глибоке розчарування в літературі взагалі, а в романно-белетристичній формі прози - зокрема. Розчарування в здатності літератури хоч якось вплинути на хід життя, на долі людей, на моральне обличчя людини, особливо сьогодні, в епоху всевладдя телебачення. Всі раціональні схеми просвітників, які вірили в месіанське призначення літератури, і педагогічні розрахунки "інженерів людських душ» – все впало водночас у пекло XX століття: велике безсилля літератури гостріше за все відчувається в країні, що явила світові Гоголя, Достоєвського, Толстого, Чехова – і стала пристановищем червоних бісів, які дуже швидко, ефективно і надовго знищили християнську мораль, добро і милосердя...»
В Україні – будьмо відвертими! – ефект позитивного впливу літератури на суспільство також знижено майже до нуля. Вона в найсміливіших мріяннях не може претендувати на роль володарки дум і почуттів. Література, на превеликий жаль, уже не є активною дійовою особою на кону життя. Її слово десакралізоване й змаргіналізоване. Прийшли нові пророки, принесли нові – часто фальшиві! – цінності, на інше взоруються ті, хто мав би – за нормальної логіки розвитку подій – бути читачами літератури. Хам і Шустер сформували канон дурноголовства, цинізму й безмежного лукавства. А поряд із цим – порногламур для естетично недорозвинених.
Журналістка говорить з депутатом Верховної Ради СРСР Юрієм Щербаком: мовляв, його натурі властивий потяг до ризику. «Тривалий час ви як медик працювали в лабораторії по боротьбі з особливо небезпечною інфекцією. Бували не раз там, де спалахували вогнища чуми і холери... Теперішня ваша депутатська і взагалі політична діяльність – досить ризиковане заняття».
Щербак відповідає, що політична діяльність майже у всі часи, в усіх країнах була ризикованим заняттям, тому що завжди в політичній діяльності присутня драматургія зіткнення різних сил, різних політичних думок, а особливо ж – і це не на останньому місці! – зіткнення характерів, амбіцій та приватних інтересів. «Так чи інакше, йдеться про владу, а боротьба за владу – заняття завжди небезпечне, бо завжди є опозиція будь-якій владі. Це заняття вдесятеро небезпечніше у нашій країні, яка вихована на традиціях тоталітаризму, в країні, де фактично впродовж століть не знали демократії, демократичних інститутів і традицій».
Кореспондентка говорить про те, що вчорашнє суспільство постійно відтворювало людей, які не знають свого місця, не мають уявлення про «сродну працю» (Сковорода) й запитує: чи ви впевнені, що, пішовши в політику, «знайшли саме своє місце»? Абсолютно резонне питання, в нашій українській ситуації, де, мов колись у перші роки після жовтневого перевороту, в різних галузях діяльності, наче сарана, опосіли чільні місця люди часто з абсолютним ступенем невігластва в тій чи тій галузі або й узагалі без жодного натяку на якусь спеціальну освіту. Таких ми бачимо на державних посадах, у парламенті, в бізнесі. Саме кадри – керівні – найслабша ланка в нашій державі, сказати б, невиліковна ахіллесова п’ята ось уже протягом двох десятиліть. Мені довелося спостерігати при виконанні обов’язків деяких представників нашого дипломатичного корпусу – і мені було соромно за Україну, що вона послала за кордон репрезентувати себе таких карикатурних і багато в чому анахронічних індивідів. Щоденно з екрана телевізора, який невтомно проводить дебілізацію і зомбування нашого суспільства, бачимо, ці інтелектуально не перетруджені парсуни, чуємо дикий волапюк, яким афішують свою дрімучу й агресивну темноту господарі життя з нуворишів, яких кримінальні й бізнесові клани, замасковані під політичні партії, послали представляти себе у владі.
Щербак видав кілька книжок політичної публіцистики й геополітичних роздумів і вагався, чи повертатися в художню літературу. І ось – раптом! – я читаю набір його роману-антиутопії «Час смертохристів». Це зовсім інша література. Та, до якої свого часу закликав білорус Алесь Адамович, що шокував колег своїм пориванням до «свехлитературы». Тобто – до нових грандіозних ідей та оригінальних наративних стратегій, оскільки зображення життя в формах самого життя – то, за Адамовичем, – дрімучий анахронізм.
Політичний триллер-антиутопія «Час смертохристів», розгорнувся в трилогію, де з’явилися ще «Час великої гри» й «Час тирана». Вони стали особливо резонансними літературними подіями й принесли авторові кілька престижних премій. Далі Щербак оприлюднив «Зброю судного дня», жанр якої визначив оксюморонно: документально-фантастичний роман. Твір цей написано мовби спеціально за рецептами Алеся Адамовича. Його читають Щербакові адоратори. Це, як правило, не загал, а справді інтелектуали.
Нині я – один із найперших читачів книги Щербака «Україна в епоху війномиру», котра готується до друку у видавництві «Ярославів Вал». Це дуже «щербаківська» книга. Там – Ніагара фактів із різних сфер життя й науки. Там чимало політичних діагнозів та гіпотез на майбутнє. Запитань до себе й до політиків та вчених. А також розважливі спроби відповісти на них Саме так, як це завжди робить Щербак, якого добре знають читачі із його коментарів на сторінках «Дня». «Це книга – про Україну. Про її виживання в епоху війномиру», – так починає він свій автокоментар, котрий відкриває майбутню книгу. За якийсь місяць вона прийде до читача.
Читаючи його, щоразу допевнююся: саме такі книги в нас міг написати тільки він, Юрій Щербак.
Але якщо ви запитаєте мене, як бути Юрієм Щербаком, я не зможу відповісти.
Мабуть, лише він може дати на те відповідь.
