У своїх документальних картинах 1970-х Кесльовський зосереджується на повсякденності городян, робітників і солдатів. Хоча його фільми й не були відверто протестними, через прагнення зобразити Польщу без ідеологічних штампів режисер конфліктував з комуністичною владою. Фільми скорочувалися цензурою або опинялися на полиці.
Розповідаю про найпомітніші з них.
«Завод» (1970), «Життєпис» (1975)
«Завод» і «Життєпис» складають свого роду дилогію. Обидва присвячені зборам партгоспактиву, обидва зняті переважно крупними планами, жваво тремтливою камерою, з акцентами на незначних, на перший погляд, жестах: хтось закурив, недовірливо схилив голову, налив собі води. Відмінності продиктовані темами обговорення. У фільмі 1970 року керівництво намагається зрозуміти, як врятувати тракторний завод від зупинки. Технічні деталі можуть здатися тайнописом, але в цілому зрозуміло, що ситуація катастрофічна. При цьому в перебивках як ні в чому не бувало завод працює, трактори збирають, у фіналі готові машини виїжджають з цеху. До чергового спалаху страйків лишається півроку.
«Життєпис» є ідеальної стилізацією під неігрове кіно: насправді режисер знімав його з акторами і сценарієм. Партійний суд розглядає апеляцію бригадира Гралека на виключення з партії. Це - свого роду судова драма, з тією лише різницею, що адвокат і підсудний - одна особа, а сторона звинувачення вкрай далека від неупередженості.
Гралек розповідає все своє життя: початок роботи, одруження з дочкою кулака, юнацьке захоплення Сталіним, просування по кар'єрних сходах, втрата посади через підтримку робочого протесту, позашлюбний роман, каліцтво друга-алкоголіка, за яким недогледів, ще один конфлікт з керівництвом. Все його життя вивертають навиворіт, але, якщо відкинути риторику, головна претензія - незалежність характеру, відмова Гралека лицемірити і підлаштовуватися.
Кесльовський закінчує фільм на пів слові. Гралек чекає вердикту в коридорі, але нам показують фото з його сімейного архіву - справжнє життя героя, непідвладне будь-яким директивам.
«Рефрен» (1972)
Що може бути цікавого в роботі похоронного бюро?
Насправді - все. Адже у робітниць і працівників - дуже багато клопоту з нетямущими клієнтами. Продати-купити ділянку, уточнити прізвище, пояснити, що ніякої подушечки для небіжчика не передбачено. Кесльовський демонструє цвинтарних чиновників крупними поясними планами, а ось їхніх смертних співрозмовників не показує. Смертні - за вікном, біжать по вулиці. Через це виникає дивне відчуття, що «похоронники» розмовляють насправді з уже померлими.
А ще іронічніше те, що навіть в такому ультимативному бізнесі, як смерть, пишно цвітуть все ті ж бюрократія, корупція і нехлюйство. Абсурд особливо підкреслює рефрен з Баха, що обрамляє історію. Немає правди на землі, але немає її і нижче.
«Лікарня» (1976), «Сім жінок різного віку» (1978)
Ці два виробничих міні-романи побудовані схожим чином. Титрами відміряно час - у «Лікарні» - добу від 8 ранку до 8 ранку, в «Семи жінках» - тиждень від середи до вівторка. Ранній Кесльовський заворожений працюючими людьми, але в цих фільмах рутина перетворена на поезію.
«Лікарня» - про відділення травматології в лікарні на вулиці Барській у Варшаві. З одного боку - пацієнти, з другого - медичний персонал, який бореться з різними проблемами. Під час однієї з операцій в руці лікаря ламається хірургічний молоток, і камера це помічає. А ще вона заглядає в кабінети лікарів і в технічні приміщення, виринає на вулицю під час розкішного снігопаду під діалог про сонячну Італію. Лікарні бракує перев'язувальних матеріалів, обладнання, інструментів. Самі хірурги виснажені, а їхні зарплати - сміховинні (вражаючий момент з отриманням заробленого в черзі до віконця каси), але вони рятують людей не дивлячись ні на що.
«Сім жінок різного віку» - сцени життя балерин - понад десяток епізодів. У середу нам показують 8-9-річних дівчаток з першими па в танцювальному класі, в четвер - нещадну, з криком і образами муштру підрослих артисток, і так далі, аж до вікової балерини в запасі на лавочці в понеділок і немолодої вчительки, котра натаскує дітей, у вівторок. Виходить ємна притча про скороминущість часу. Одна з героїнь фільму Єва Вічіховска згодом стала примою балету і директоркою Польського театру танцю в Познані.
«З погляду нічного вахтера» (1977)
Маріан Ослуб, чоловік середніх років з франтуватими бакенбардами, не любить романтичне кіно - йому до душі вестерни й інша стрілянина. Бакенбарди на чужих головах, до речі, він теж не любить.
Маріан - вахтер на заводі. Але йому мало всевладдя на прохідній. Він ще й полює на рибалок з вудками на міській набережній, якщо у тих немає дозволів на ловлю. Він чергує біля кінотеатрів, щоб ловити школярів і студентів, що сачкують від занять. Він також вишукує підлітків в парку, забирає у них учнівські квитки, залякує колонією, хоча в колонії не бачить нічого страшного - молокососів там зроблять людьми. Ненавидить довге волосся у хлопців (хоча і робить виняток для свого сина), ненавидить тих, хто знущається з тварин (хоча дресирує собаку воістину по-звірячому). Його кредо - «правила важливіше людей». Кесльовський підсилює ефект, накладаючи на ці одкровення ніжну ліричну музику. У підсумку виходить монументальний образ людини, яка в прямому сенсі символізує диктатуру.
У 2006 австрійський режисер Андреас фон Хорват зняв фільм про подальшу долю Маріана. Незважаючи на вихід на пенсію, його погляди не змінилися, і він з теплотою згадує комуністичну Польщу.
«Балакаючі голови» (1980)
Цей 14-хвилинний кіноесей побудований як серія інтерв'ю, де люди різного віку відповідають на два питання: «Хто ви?» і «Чого ви хочете?» По суті, це - портрет країни, розгорнутий від немовляти 1979 р. н. до столітньої бабусі. Малюк нічого не говорить, а бабуся просто хоче довше пожити. Між цими полюсами - справжня феєрія характерів, темпераментів, світоглядів. Різноголоса Польща в перший рік «Солідарності». Безцінний історичний документ.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
