Нечасто, але буває кіно просте й глибоке; воно зупиняє на собі погляд і пам’ять, але уникає легкого критичного розбору, бо готові категорії тут не діють. Фільм американки китайського походження Хлої Чжао «Земля кочівників», нагороджений у Венеції «Золотим Левом» і щойно показаний на Київському тижні критики — з таких. Простих непростих.
31 січня 2011 в американському містечку Емпайр, штат Невада, закрилася фабрика гіпсокартону. Емпайр (назва англійською Empire — «Імперія» — звучить як гіркий жарт) — типове мономісто: всі працювали на одній фабриці і автоматично стали безробітними. 60-річній Ферн (Френсіс Макдорманд), яка не так давно овдовіла, довелося шукати інше місце для життя. Тож вона сіла в свій фургон, якому дала горде ім’я «Авангард», — наче як породистому скакуну або кораблю, — і подалася в нескінченні мандри.
Сама наявність у кадрі Френсіс Макдорманд — уже успіх. Але ситуація особлива. У фільмі лише два професійних виконавці — Макдорманд і Девід Стретейрн, що грає літнього кавалера Ферн. Решта — в ролях самих себе, реальні кочовики, які живуть на колесах.
Америка — це, окрім усього іншого, дороги. Безупинний рух до обрію. Гори, прерії, заправки, мотелі, випадкові попутники, розмови про буття. Міфологія довкола цього, в тому числі зусиллями Голівуду, наросла настільки потужна, що сама ймовірність сказати тут нове слово здається нульовою.
Чжао ці міфи не викриває. І не вивертає. Вона пропонує нову оптику, інакший погляд. Її герої — не аутсайдери: вони люблять і вміють працювати; не шукачі удачі, не гіпі, не мандрівні артисти. Вони саме кочовики, номади, що живуть у дорозі й дорогою. Вони обрали це для себе самі. Недарма Ферн послідовно відмовляється від пропозицій люблячих її людей осісти десь, мати дах над головою. «I’m not homeless, I’m houseless» — заявляє вона на початку фільму. Важко перекладна гра слів означає те, що в неї немає будинку, але є дім: братерство й сестринство кочовиків і дороги, які вони вибирають.
Власне, це відчуття спільності на всіх протягах світу заворожує найбільше. Кочовики існують у кадрі так само, як і за кадром, між ними саме такі стосунки. Опинившись на умовному дні, вони лишаються людьми в тому ідеальному значенні, якого безуспішно намагалися досягти найбільші утопічні проєкти.
«Земля кочовиків» повна ніжності, тонких і точних подробиць, так само як і гра Макдорманд — для якої це, схоже, вершина всієї кар’єри. Візуальна мова Хлої Чжао негучна й делікатна, бездоганно красива й максимально влита в краєвид, рівним чином складена обличчями, на яких читаються долі, і простором, який ці долі обрамлює.
І це, зрештою, не чисто американська історія. Мандри — первісний стан людства, завдяки ним воно й народилось.
Як каже сивобородий гуру кочовиків — прощатися немає сенсу. Ми всі побачимось на дорозі.
Наприкінці. На початку.
