Дивним чином саме сьогодні, в той історичний період, коли Україна робить неоціненно важливу роботу з самореформування, мавпячий хід мислення, здається, бере гору над просто людським, а тим пак над професійно збагаченим.
Як казав В. Чорномирдін: «Процес реформ подібний смерті, але не можна розтягувати страждання людей».
Реформування театральної справи в Україні, зініційоване фахівцями, здається, стало приводом для деяких мало причетних до цієї справи депутатів, довести свої законотворчі не скажу здібності, бо точніше сказати — амбіції. Закон «Про театр і театральну справу», який головним механізмом її вдосконалення бачить контрактну систему, викликав перший вал незадоволення художніх керівників театрів. Оскільки керівником театру міг бути (за новим законом) будь хто за фахом після того, як пропрацював у театрі три роки?
А як інакше, якщо керувати театром (читай будувати, плекати, формувати його) можна не більше двох термінів по п’ять років? Як інакше, якщо знецінюється достоїнство будь-якого театру поколіннями єднатися на честь свого неповторного стилю, названим на честь фундатора, наприклад — Леся Курбаса, Гната Юри, Сергія Данченка, Юрія Любимова, Бертольда Брехта?
Театральна реформа назріла, і це абсолютно зрозуміло для всіх, хто сенсом буття поставив служіння театру. І перш за все це стосується тої клятої радянщини, яка мала на меті покріпачення театру в усіх його можливих виявах заради пропагандистської доцільності. В суспільстві без ідеології виникає просте запитання — на що витрачаються народні гроші?
Закликаю реформаторів, які в пошуках нових ідей не йдуть далі: досить поверхневого вивчення польського досвіду, перш ніж рухатися далі невдячною, складною, небезпечною стежиною змін — уважно дослухайтеся до хвилювань українського театру.
Чому реформи в різних галузях збурюють дев’ятий вал обурення? Нам відмовляє слух, глузд, шостий орган — орган сенсу? Дуже швидко стає очевидною їх короткозорість.
У сфері театру все просто — ми беремося працювати за контрактною системою, не виписавши контракт з актором, режисером як такий!
2. Ми надаємо право вирішувати долі працівників театру комісіям, не встановивши принципи формування, які б виключили їх заангажованість!
І, нарешті, дуже просте і життєво значуще — хтось може кваліфіковано проінформувати про існуючу інфраструктуру українського театру і її зкоординованість з контрактною системою. Примітивно — чи театри мають можливість надавати житло, працевлаштувати членів сім’ї, допомагати прилаштувати дітей в дитсадок митцям, які гойдаються на контрактах від міста до міста.
За великих зусиль цеху художніх керівників вдалося внести у «закон» зміни, які визначили вирішальним у театрі художнє, а не комерційне начало. Але контрактна система стане життєздатною не лише тоді, коли права керівників будуть захищеними, а найголовніше — коли вона надасть гарантію творчої незалежності центральній особі театру — його величності Актору.
Йому контракт має гарантувати зайнятість в репертуарі, право відмови від ролі (бо невірним призначенням можна загубити і досвідченого майстра).
Перший контракт на три роки, ще два по п’ять, а далі який контракт? Як різняться між собою ці контракти, бо ж і можливості наші з роками міняються.
Чи статуси театрів «академічний» і «національний» пожиттєві, або їх треба доводити і щодня, і за підсумками періоду роботи творчого керівництва...
Нарешті фінансування театрів за штатним розкладом, податок на додану вартість, оподаткування культурної сфери аналогічне виробництву горілки і звітність, звітність, звітність колись поступляться виваженому механізму фінансової підтримки театрів?
Приміром, у Швейцарії з театрів місткістю до 100 глядачів зняли будь-який контроль за заробітками. Але за кожну копійку, видану театрам з бюджету (переважно це гроші на утримання приміщень, придбання технічного обладнання), треба звітувати документально.
В усьому світі працюють стимули для спонсорства та меценатства. Український закон щодо цього вилежується другий десяток літ.
Нарешті реальна ціна театрального квитка абсолютно неприйнята для середнього класу, який має розуміння мистецтва як необхідної складової повноцінного життя, тому усі дотації держави надходять на покриття цього дефіциту і на скупе збереження, а зовсім не на розвиток театрального мистецтва.
Тож і серцем, і головою усвідомлюймо важливість реформ у галузі мистецтва, бо врешті-решт це питання цінності хліба духовного для усієї країни.
Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України
