Олександр Животков – один із найкращих на сьогодні українських скульпторів і художників. Ми знайомі вже не перший рік.
Після 24 лютого він залишився в Києві. Нещодавно на сторінці Олександра у Фейсбуці з'явилася фотографія його нової роботи «Буча».
Людська голова, висічена з граніту. Обличчя, немов стиснуте, засліплене страшним ударом, з правого боку зрізане величезним смертельним шрамом. Граничне згущення болю та жаху. Перше осмислення Бучанської трагедії мовою мистецтва.
Я попросив Олександра розповісти, як з'явилася ця робота.
- Протягом місяця я прокидався з грудкою ось тут, біля горла, в якій була ненависть, нерозуміння - за що?, страх, обурення, злість, бажання дотягнутися до горлянки цих покидьків, і це не проходило, доки не почалася робота. І те саме відчуття, коли я побачив фотографії з Бучі. Нерозуміння того, що в ХХІ столітті таке можливе. Я не знаю, що за істоти це робили. Саме істоти. Не люди, не звірі. Це прийшло зло.
У мене ще штук 15 каменів – але барельєфи. А «Буча» – єдиний об'ємний. Я його зробив у два присісти. У перші дні, повторюся, працювати було практично неможливо. Але потім я став розуміти, що якщо здамся, не працюватиму, то… Навіть не можу сказати, що це неправильно – це не можна. Просто неприпустимо. Художник повинен фіксувати весь цей жах та весь біль. Тому – щодня камінь, у будь-яку погоду. Я в цих роботах не дбаю про якість, не думаю про сюжет, навіть не пам'ятаю, як там напис з’явився: виявляється, я написав «Буча» автоматично. Тому що інформація повністю скеровує рух руки. Вимагає свого. Це лише емоції.
Я працював на відкритому просторі, з каменем по-іншому й не можна, бо задихнешся. Пилиш мармур і граніт, а повз пролітає оця вся мерзота, ці бомби і ракети, вже перестаєш їх помічати, посилаєш їх нах*й. Влучить і влучить – значить, така доля. І ось коли працюєш, то, напевно, почуваєшся більш-менш корисним. Інакше митець і не може. Згадай "Жахи війни" Гойї, того ж Пікассо, того ж Отто Дікса.
Я навіть не думав, що робитиму це. Мав зовсім інші плани. У мене в майстерні зараз стоїть велике незавершене панно «Створення світу». Від створення світу ми потрапили у війну. Від творення, від кохання – до руйнування. Я не знаю тепер, як підійти до цього панно. Поки що себе там не відчуваю, не бачу. У мене інакші руки, інакша лінія. Тому закінчуватиму каміння. Не знаю, скільки це триватиме. Коли те, на що ми всі сподіваємося і чекаємо, станеться, коли ця тварюка здохне, слово честі, вип'ю склянку горілки на радощах.
