Ніколи не розумів, чому, коли приходять водночас добра й погана новина, завжди кажуть: “давай спочатку добру”. Адже запам’ятовується, формує остаточний настрій саме та інформація, яку чуєш наприкінці. Подобається кепський посмак чи що?
Тож спочатку скажу погану новину про 75 Канський кінофестиваль, а потім добру.
Отже, фестиваль, який пройде з 17 по 28 травня, на днях оголосив програму. І в його основному конкурсі, тому самому, де нагороджують “Золотою пальмовою гілкою”, бере участь картина російського режисера Кирила Сєрєбрєннікова «Дружина Чайковського».
Тобто організатори таки не стали бойкотувати кіно країни-агресора.
Звісно, Сєрєбрєнніков добре відповідає критеріям “хорошого росіянина” – амплуа, з яким, наче з писаною торбою, носиться чимало корисних не для України західних ідіотів. І домашній арешт несправедливо отримав, і знімав без державної підтримки, і в Європу емігрував, і конфлікт у “Дружині…” вибудований на мотиві гомосексуальності головного героя – ну просто очей не відірвати.
Але багато років Сєрєбрєнніков робив у росії цілком успішну кар’єру статусного митця. Отримував бюджети від уряду на свої кінопроекти. Керував театрами. Працював на телебаченні – тобто служив ї машині пропаганди, яка вилилася зрештою потоками крові на нашій землі.
Так, він сам пропагандою не займався. Але такі, як Сєрєбрєнніков, не менше доклалися до підйому путінської тиранії. Вони робили її прийнятною. Вони, ці всі балувані європейськими призами та путінськими грошима кишенькові ліберали, слугували колективною маскою на мармизі людожера. Допомагали людожеру накопичувати ресурси для запланованої різанини. А коли стали непотрібні – їх просто викинули. Звичайна доля одноразових виробів – що б ті вироби про себе не думали.
Тепер Сєрєбрєнніков знову став у нагоді – як самовиправдання тої частини міжнародного інтелектуального класу, який проспала російську агресію і досі, здається, не прокинулася.
Та й чорт з ними.
А тепер новина хороша.
У Каннах відбудеться світова прем’єра українського фільму. Повнометражний режисерський дебют Максима Наконечного «Бачення метелика» відібрали в секцію «Особливий погляд» (Un Certain Regard). Цей конкурс спрямований на підтримку картин, які в потенціалі можуть мати помітний вплив на розвиток мови кіномистецтва й виділяються оригінальною естетикою. Так само робота Максима братиме участь у конкурі дебютантів “Золота камера”.
Приз «Особливого погляду» виводить режисера у вищий ешелон світового фестивального кіна: так у різні роки сталося з Апічатпонгом Вірасетакулом (Таїланд), Крісті Пую (Румунія), Йоргосом Лантімосом (Греція), Хоном Сансу (Південна Корея), Мішелем Франко (Мексика), Рітхі Панєм (Камбоджа), Корнелем Мундруцо (Угорщина).
Як зазначено у прес-релізі, «Бачення метелика» - це “жорстка та сюрреалістична історія про жінку-воїна, яка не бажає бути жертвою. Після звільнення з ворожого полону аеророзвідниця Ліля намагається повернутися до мирного життя в Україні. Біль і травма через пережите повсякчас виринають на поверхню, ніби уві сні, та щось всередині неї не дозволяє забути, чому вона мусить жити далі”.
Максим Наконечний раніше продюсував стрічку Аліни Горлової «Цей дощ ніколи не скінчиться» (відзначена призом на кінофестивалі IDFA в Амстердамі), співсценаристка «Бачення метелика» - Ірина Цілик, прославлена докудрамою «Земля блакитна, ніби апельсин» (найкраща режисура на фестивалі “Санденс”), продюсерки - Ліза Сміт (режисерка стрічки «Школа № 3», приз Берлінале) та Дар’я Бассель (продюсерка фільму «Тато - мамин брат» (приз у Ніоні, Швейцарія), членкиня команди кінофестивалю DocuDays), серед акторського складу є відома драматургиня та режисерка Наталка Ворожбит, що здобула нагороду у Венеції за “Погані дороги”. Інакше кажучи, фільм не просто стане затребуваною зараз у світі історією про нашу війну, але й свого роду маніфестом нового успішного покоління українських кінематофіст_ок.
Авторок і авторів, які мають реальну, а не викуплену в диктатора свободу та готові за цю свободу битися.
І щось мені підказує, що вони повернуться переможцями.
