Думаю, історія цієї картини вартувала б уважної розвідки культурологів, якогось сумного філософського есе від відомого письменника і хоча б епізоду в новому українському фільмі. Проте, від початку я й сама не відчула її особливої ролі в житті багатьох незнайомих мені людей. Тож про все по черзі.
Коли я приїжджаю в село, то люблю усе фіксувати на камеру – квіти, тварин, орнаменти килимів і вишивок, кахлів і капців, прості продукти й такі ж рецепти, людей, коли дозволять, і небо, інакше, ніж над електричним проспектами міст. У мене ніколи не було села, бабусі чи родичів до яких приїздила б на літо чи празник, і коли у шлюбі я отримала “своє” село, то всі мої візити туди перетворилися ще й на дослідницькі експедиції. Під час останньої я врешті дісталася горища – просторого і світлого, з горіхами й травами, теплими боками комина і шурхотінням кота, що завжди приходить туди, коли відкривається можливість (читайте – двері). На одному із боків димаря висіла картина, якій поталанило зі світлом більше, ніж багатьом схованим у музеях. Скупе листопадове сонце ніби сріблило її у сухому повітрі горища. Архетиповий сільський сюжет – дівчата і хлопці на кладці через річку заграють і бавляться.
Картина не мальована, а видрукована на товстому папері недорога репродукція. Давно забута тут на горищі, у галереї захожих білок і домашніх котів. Я сфотографувала її, й серед інших зафіксованих прекрасностей того дня, виклала у мережі. І тут розпочалося… Близькі й далекі, знайомі й незнайомі відвідувачі моєї сторінки лишали сотні коментарів – і в мене така, і в нас, і в моєї бабусі була… Невідома мені картина, побачена вперше на горищі, виявилася рідною стільком далеким в часі і просторі людям. Костянтин Трутовський, “На кладці” 1881 року. Російський художник, що закохався в Україну, малював її наче Гоголь і знався з Шевченком, став батьком мільйона радянських репродукцій. От вона, попкультура комуністичного суспільства, бралася жартувати спочатку я. У всіх хатах – однакові картини. Але чим більше коментарів я читала, тим ціннішою мені здавалася її історія. Картина одна – спогади різні.
Є ця картина на хуторах Полісся й у містечках Вінниччини, у хатах високо у Карпатських горах і в зачинених кабінетах сільських бібліотек, у бабусиних спальнях і як у нас, на горищі. Діти любили вигадувати сюжети й стосунки пар, розглядати одяг і давати імена героям, дорослі – дарували на новосілля і дні народження, вішали у залах і на верандах, хтось зберіг і донині, для когось – це милий спогад із давно покинутих місць.
Не знаю, як так сталося, що у моїй родині не було ані ведмедів у лісі (“Ранок у сосновому лісі” Шишкіна), ані “Місячної ночі на Дніпрі” Куїнджі. І хоч така масовість і простота мистецтва – ясна ознака суспільств комуністичних, є щось незвичне в картинах, що розгортають калейдоскопи таких різних спогадів у таких різних людей. Виходить, навіть за таких дивних умов мистецтво спрацювало, а наївне естетичне долучення перетворилося у щирі сентименти кількох поколінь. Є серед читачів, певне, люди, як і я, не настільки обізнані з художнім мистецтвом, то Вам раджу подивитися більше творів Костянтина Трутовського, що ніби застиглі кадри етнографічних експедицій Україною кінця 19 сторіччя. Цікаво, яка стане Вашою улюбленою?
Анна Данильчук, фото авторки
