Канни, що відкрилися картиною «Мертві не вмирають» Джармуша, культової фігури 90-х, генія місця (а саме Іст-Сайду, району в Нью-Йорку) і винахідника нового стилю, задали вектор всього фестивалю.
Поки неможливо визначити, що це, власне, за вектор: фільми настільки різноманітні і зроблені в різних стилістика, що, боюся, тенденцію побачити буде складно. Тобто, яка концепція, поки не дуже зрозуміло: втім, це з'ясується в останній день, коли дадуть головні призи.
Перед початком фестивалю багатьом здавалося, що ми матимемо видовище сумнівних досягнень втомлених літніх людей - Альмодовара, Лоуча, Джармуша, братів Дарденн тощо.
Однак з'ясувалося, що «старики» ще ого-го, що Джармуш (він, втім, підходить під категорію середнього віку в порівнянні з 82-річним Лоучем) може знімати пародії краще за молодих, що Альмодовар, хоча і зняв фільм-прощання, підсумкову картину, теж дасть фору кому завгодно. Цілком у своєму дусі і Лоуч - соціаліст, який обстоює права бідних, принижених і ображених. Хоча Лоуч декому «набрид» (як, скажімо, «набридають» ті, хто посеред гамірного балу говорить про чужі нещастя), він цінний своєю впертістю, впертістю людини, яка раз і назавжди присвятила свою творчість робітничому класу. Це він колись запросив усіх, хто був у залі, на вечірній прийом з приводу свого фільму: смокінгова публіка була змушена миритися з людьми з вулиці, устриць не вистачило, але Лоуч був щасливий. Він, мабуть, зараз єдиний «марксист» серед світової режисури, усі решта, мабуть, заражені «вірусом буржуазності».
До речі, недалекі репортери так і написали про фільм Альмодовара «Біль і слава» - де маестро підводить (попередні, сподіваюся) підсумки свого життя. Мовляв, фільм егоїста з ознаками старечого безсилля і самозамилування. Щодо «безсилля» частково правда - однак це безсилля і є тема фільму, тема сповіді великої людини, яка вже начебто і не в тренді, її стиль вийшов із моди і їй тільки й залишається, що згадувати про колишню велич. Попереду - старість і хвороби, візити до лікаря і страх смерті: який би не був славетний і багатий, ти завжди самотній. Ти наодинці з самим собою, зі своїми думками і спогадами - про дитинство, про перші тріумфи, про те, як легко тобі все давалося.
Альтер его Альмодовара, неперевершений Антоніо Бандерас, якраз грає цю елегантну втому, саме втому, а не позу генія на відпочинку. Він нещасливий, він сумнівається в собі, він самотній - і фізично, й екзистенційно, йому дійсно все набридло, життя скінчилося, але... Але про це він і знімає свій фільм. Тобто це фільм у фільмі.
Жанр, який використовував і Анджей Вайда, і Франсуа Трюффо, і Андрій Тарковський, розповідаючи про свої метання.
Режисер теж людина, а не небожитель і розповісти про це - як ти боїшся смерті або лише нетравлення шлунка - це і є мужність.
