Справді, у Каті Степанкової якийсь неправдоподібний ювілей. Ну, все не так, хоча у цій родині не бояться жодних цифр. Не боявся батько, Кость Петрович Степанков - трохи тільки бідкався, що ноги болять іноді; а так нічо'. Не боїться мати, Ада Миколаївна Роговцева - які там літа, коли все так стрімко проліта? І Костя, брат, не зважав... Ох, Костя, біль вічний.
Катю я побачив бо'зна стільки літ тому, коли вона, п'ятирічна, зіграла маленьку Ларису Косач, вона ж Леся Українка, у виставі "Сподіватись". Через кілька років я побачив її вже на квартирі на Пушкінській, де родина жила тоді побіля театру імені Лесі Українки. Було їй років із десять. Її очі дивилися на світ з якоюсь ніжною запитливістю - так вони дивляться й досі. Викапана Ада Миколаївна, вкупі з Ларисою Петрівною Косач. Квартира була надзвичайна - ні до, ні після я такої не бачив. Двері відчинялись і зачинялись кожні 5 хвилин - народ сновигав туди-сюди, їв-закушував, щось обговорював , щось міряв-примірював, про щось кричав іноді...
Тому не питайте, чому Катя отака, як є - ця доволі мініатюрна дівчина (чомусь саме так вона, доросла жінка, матір двох дітей, уявляється мені) є подібною до ртуті: вона безупинно рухається, безупинно говорить (у неї і чоловік такий, Олексій Скляренко, актор і режисер), побіля неї весь час хтось з'являється і зникає - фізично і віртуально...
Може пригадати, скажімо, знаменитого режисера Романа Віктюка, в театрі якого вона прослужила чимало років акторкою, - і то все, тут зупинка, тут товкущий Віктюк затупотить ногами, закидає словами і вчинками; ви його будете бачити і чути... І хіба що син, 10-літній Матвій, підбіжить і переведе стрілки... Або про батька, Костя Петровича - о, що я тільки почув від неї якимось вечором (ми живемо майже поруч) під час прогулянки Павлівським парком... Щось глибинне, те, що можна добути тільки зусиллями любові.
Десятки акторських робіт, серед яких і "Варшавська мелодія-2", разом із мамою, Адою Миколаївною. Далеко не все я бачив, на жаль. А ще ж, уже в Києві, де Катя працює з 2012-го, театральні режисерські роботи. Навколо неї склалась родина, такий собі театральний вулик, де все гуде, де все приносить бодай крапельку меду - і так наповнюються соти...
А минулого року Катя дебютувала як кінорежисер (освіта кінорежисерська в неї є) - документальною стрічкою "Вітер зі Сходу". Мав би сь недавно вийти у прокат - завадив інший вітер, з того ж сходу і півночі, проклятої іменами, які не згадуватиму проти ночі.
Ада Роговцева так пояснює походження кінострічки: «З 2014 року ми на Сході. У нас є команда. Ініціює все це моя дочка, Катерина Степанкова. З нами їздить мій онук, Олексій. Він оператор, він знімав передову, знімав хлопців, знімав нас. Мене питають, чому я в такому віці поважному їжджу туди. Це ж треба туди доїхати… Скажу так. Там боронять нашу землю мої діти, мої онуки, мої товариші. Мене носять на руках хлопці, передають з рук в руки. Вони ж не мене, артистку, носять. Вони носять маму свою, бабусю, сестру, наречену. Вони не мене носять, а жінку, за якою сумують…».
Виразне і дуже точне пояснення. Люди на війні потребують жінки - ідеальної жінки, якою і є Ада Роговцева. Прийнято вважати, що коли говорять гармати - музи мовчать. Одначе ж ні, війна, як це не парадоксально, активує романтичні почуття, романтичні образи. Ці образи і ці ідеали і везуть у фронтову зону артисти.
І в цьому відповідь фільму «Вітер зі Сходу» на питання про те, як бути митцеві, мисткині в ситуації, коли твоя Батьківщина в огні? Як перетворити поклади твоєї творчої енергетики на вітер, що дме в українські вітрила?!
Активується не щось, а енергія і поклади родинного буття. Родинного! Відтак початок «Вітру зі Сходу» можна було зняти і в квартирі Роговцевої-Степанкова на Ярославім Валу, одначе вибрали фойє театру «Сузір’я» (до речі, головреж цього театру Олексій Кужельний й підштовхував, ініціював роботу над фільмом). Точний мізанкадр - Роговцева сидить за столом, готуючись до читки текстів п’єси. Спершу одна, а потому повільно сходяться й інші актори і акторки. Акцентовано те, що вони є членами однієї родини. Главою якої і є Ада Миколаївна.
Точна, винятково точна спрямовуюча режисерська рука Каті. Хоча ж чимало ризикованого - передусім у поєднанні епізодів суто документальних і театральних, ігрових власне. А от, не відчуваєш стиків, сшито ідеально.
Призабута категорія Катарсису, дарована нам античним театром і античними мислителями, пригадується тут мимоволі. Очищення! Ми потребуємо саме його - бо ж війна сіє зненависть і зловорожість. Родинні цінності в основі. Родинні, попри от сю загальну уніфікованість всього, з культурою і мовою включно.
На очисній й відтак благовісній функції роду і наполягає авторка фільму «Вітер зі Сходу». Нарід це рід передусім, коли от сеї родової компоненти немає - не жди сподіваної волі, вона заснула, імперські царі і царчата добряче таки її приспали.
Якщо хто подивиться цей фільм нині - він зрозуміє, чому нарід вкраїнський постав таким, а не іншим у цій війні - війні за себе самого, за цінності усього людства - супротив людоїдських.
Дорога Катю, радий, що Ви є, що Ви будете! Вітання Аді Миколаївні, усій родині, от сій родинній зоряній системі, де народжуються і палахкотять отакі чарівні і незвичайні люди!
