Новозеландський фільм «Полювання на диких людей», включений газетою «Гардіан» у список найбільш недооцінених картин минулого року, — це чудова суміш комедії, роуд-муві та роману виховання. Працівники служби опіки привозять у прийомну родину проблемного підлітка-маорі, хронічно нездатного ужитися з дорослими. Цього разу ситуація інакша, бо господиня має в собі достатньо твердості й любові, а господар сам зростав сиротою. Все було би добре, якби жінка раптово не померла, після чого держава, як правило, повертає дитину до сиротинця. Тож дорослий і малий вирішують чкурнути світ за очі.
Фільм легкий, кумедний і захоплюючий. Акторські роботи настільки повнокровні й колоритні, що віриш у найнеймовірніші повороти сюжету. Завжди дотепні жарти, краєвиди Аотеароа (назва країни мовою маорі) як розкішна декорація для пригод — усе на місці.
На окрему згаду заслуговує добірний саунд-трек: Боб Марлі, Леонард Коен, Ніна Сімоне. А в одному з ключових епізодів, коли молодший герой сидить на порозі лісової хижі, насолоджуючись ранком і не відчуваючи завислої загрози, на звуковій доріжці починає звучати... український «Щедрик» у виконанні дитячого хору.
Здавалося б, який стосунок має наша різдвяна пісенька до пригод двох новозеландських волоцюг? Та кіно має власні закони, і навіть оком не змигнеш, як відчуваєш, наскільки доречно ці голоси линуть у кадрі, підкреслюючи водночас і невинність ранку, і наближення халепи — бо вже перебігають за деревами постаті переслідувачів. Цю сцену «Щедрик» ідеально відтіняє і ритмом, і мелодією, і настроєм.
Здається, саме такого здорового відсторонення нам і бракує. Бо ж насправді усі наші пісні, книжки, танці, музика, кіно — не меморіал, а матеріал для створення нового, переконливого мистецтва. Воно би розвивалося значно активніше, якби стати нам бодай трохи такими собі іноземцями й поглянути на власний культурний спадок поглядом тверезим, допитливим — і по-справжньому зацікавленим.
Лише один крок убік — і цілий світ на долоні.
