Як і багато моїх однолітків, я свого часу пережив захоплення Достоєвським. Днями випала нагода дещо пригадати.
У книжці естонського літературознавця Пеетера Торопа «Достоєвський: історія та ідеологія» (інтерв’ю з ним див. у «Дні» від 7.07.17) наводиться чимало цитат, що окреслюють суспільні переконання автора «Бісів»; і, чим далі читаєш, тим міцнішим стає відчуття дежа вю.
«Цей стан, тобто розпад мас на особистості, інакше цивілізація, є стан хворобливий».
У православному християнстві «людина повертається в масу, в безпосереднє життя, отже, в природний стан».
Слов’янська ідея — «майбутня можливість розв’язання доль людства та Європи».
«У нас, росіян, є, звичайно, дві страшні сили, що вартують усіх інших в усьому світі, — це всецілісність і духовна неподільність мільйонів народу нашого й найтісніше єднання його з монархом».
Російський інтелектуал (себто ліберал) — «розумовий пролетар, щось без землі під собою, без ґрунту і початку, міжнародний межеумок, що носиться всіма вітрами Європи»
«Так, ми віруємо, що російська нація — незвичайне явище в історії всього людства».
«Держава є церквою».
«Ставлення російського народу до свого царя є найособливіший пункт, який відрізняє народ наш від усіх інших народів Європи і всього світу».
«У нас громадянська свобода може встановитися найповніша, повніше, ніж де-небудь у світі, в Європі або навіть в Північній Америці ... Не писаним листом утвердиться, а збудується лише на дитячій любові народу до царя, як до батька, бо дітям можна таке дозволити, що й немислимо в інших, у договірних народів».
150 років по тому ж колу. Цар-батько, зрадники-інтелігенти, православне єднання, прогнилий Захід.
Можна б на цьому закінчити, але й у нас знаходяться любителі поговорити про особливий шлях, поборотися з європейським лібералізмом і насадити високоморальний порядок на дуже специфічно витлумаченних релігійних засадах.
Воістину, людська дурість, як і людський геній — невмирущі.
