Шлях до Муратової в мене був складний, її фільми я полюбив не одразу. «Короткі зустрічі» справили враження, але вони — з любовним трикутником, з неквапним пропливанням камери по подробицях інтер’єру, зі внутрішніми монологами дійових осіб — здавалися швидше частиною масиву авторської радянської кінокласики, що сприймалася не більше як свого роду величний архів.
«Переміна участі», що одного літнього дня 1990-го виявилася у випадково увімкненому телевізорі, дуже здивувала. З одного боку, в певні моменти було неймовірно смішно. З другого — в діалогах, у персонажах, у ситуаціях прозирало й відчувалося щось геть нетутешнє, щось настільки незвичне, що начисто збило з пантелику мене, на ту мить новонаверненого хіпі з начебто відкритою для будь-яких експериментів свідомістю. Моя подруга побачене однозначно засудила, але я потай поставив собі пташку. Досі пам’ятаю фрагменти саме того перегляду.
«Астенічний синдром» випало подивитись уже в середині 1990-х у Київському будинку кінематографістів, здається, на окремому спеціальному сеансі. Колосальний удар по глядацькій свідомості — занадто, мабуть, сильний на ту мить. І окремо досі перед очима стоїть повнява, трохи клоунської зовнішності героїня, що бере сурму й несподівано грає дзвінку голлівудську мелодію — котра пронизує цю трагічну комедію, мов вольтова дуга.
Отакі три історії.
Знадобилися адреналінові дози французької «нової хвилі», багатогодинні глядацькі марафони на фестивалях, глибокі занурення в минуле й теперішнє світового кіна, аби зрозуміти, що життям з Кірою Георгіївною в одній країні варто пишатись.
Хотілося б, аби в країни — хоча б зараз, нарешті, по-справжньому — склалися стосунки з Муратовою.
Детальніше про українську ідентичність Муратової, її значення для нашої та світової культури читайте в найближчих номерах «Дня».
