Давно очікуваний саме в Україні скандал довкола кінопроекту Іллі Хржановського «Дау» набирає обертів, що добре — оскільки окрім іншого ще й привертає увагу до меморіалу «Бабин Яр», довкола якого після призначення його художнім керівником того-таки Хржановського почалися незрозумілі й неприємні маніпуляції.
Зараз, утім, хочеться поговорити про інше: сприйняття «Дау» не просто в кінематографічному, а в кінокритичному середовищі.
Лінія розламу пройшла по двох напрямах: географічному й, почасти, віковому. Найбільш ревно тоталітарний атракціон Хржановського захищають переважно колеги з Росії, але не всі, а здебільшого статусні — з доступом до більш-менш помітних інформаційних ресурсів, а також середнього і старшого віку. Цей негласний віковий ценз відстежується і в нас.
Як правило, ті ж, начебто ліберальні персони, займають позиції, на подив близькі ультраконсервативному флангу, щодо фемінізму, руху #MeToo, справ Романа Поланського й Гарві Вайнштейна — ряд можна продовжити. У текстах і коментарях цього конклаву оборонців/оборонниць Істинного Мистецтва феміністки, які власне привернули увагу до неподобств, що коїлися на майданчику «Дау», постають таким собі покручем інквізиції, радянського парткому й невихованих варварів, що руйнують величний Рим. Та ж сама злобна сила довела до тюрми бідолаху-ґвалтівника Вайнштейна й не дає спокійно жити звинувачуваному в розбещенні неповнолітньої Поланському, якого виправдовують тим, що він великий талант і це взагалі давно було. В цілому, якщо розплести словесні мережива, аргументація стосовно інцидентів, де кривдниками виступають відомі діячі кіна, а скривдженими — жінки, незмінна вже не один десяток років: чого вони (жертви) раптом тепер оце згадали, та вони самі напросилися, та вони самі винні, митців не можна судити як звичайних людей, етичність методів творця не має стосунку до його творчості тощо.
Тут важко втриматись від певних узагальнень. Вищезазначений розділ між поколіннями, на мою думку — це ще й зіткнення людей більш радянських з менш радянськими. Звісно, частина колег на цьому місці може образитись. Але те, що раніше про певні проблеми не говорили, не означає, що їх не було. І молодь (знову ж таки — не вся), вочевидь, краще усвідомлює, що домагання, сексуальне насильство й принизливі ієрархії супроводжують кіноіндустрію з перших днів її існування, й що з цим треба щось робити. Що ж до творчості, то кінематограф як ніякий інший жанр і відображає, і задає стан справ в суспільстві. Західні фільми, в яких персонажі жіночої статі існують винятково як рухомий антураж або приз для чоловіків, ще не сприймаються як дикість, але як анахронізм — точно. А ось на пострадянському екрані подібні сюжети й подібне ставлення все ще норма. Й тому з’являються такі монстри, як «Дау».
Я веду до того, що сьогодні феміністичний погляд — це не політична примха й не пропаганда. Це необхідний соціокультурний компонент, який має враховувати притомна кінокритика.
Інакше є небезпека виродитися в тих самих совків, старперів і обскурантів, проти яких ми свого часу так заповзято боролися.
