Соцмережі заповнені скандалом довкола інтернет-ресурсів «Заборона» і StopFake.
Перший опублікував статтю, автор якої, Самуїл Проскуряков, намагається довести, шо ведучий англомовного телевипуску StopFake, громадський активіст і кінопродюсер Марко Супрун приятелює з людьми нацистських поглядів. Висновки зроблені на основі кількох світлин Супрун в компанії цих сумнівних діячів. Так само головного редактора Євгена Федченка звинувачено в симпатіях до неонацистів, висловлено сумніви у об’єктивності StopFake.
Наглядова ради ресурсу уже виступила з ґрунтовним, по пунктах, спростуванням, м’яко кажучи, дивної публікації. Ця реакція вигідно відрізняється від того, що утнув відомий блогер Роман Скрипін, який замість розбору «заборонівських» маніпуляцій тупо, по-сексистськи обхамив засновницю видання Катерину Сергацкову. Як то кажуть, з такими друзями й ворогів не треба.
Зі Скрипіним уже все давно ясно (так само, як і з тими, хто веде дискусії подібними методами). Що не відміняє запитань до «Заборони». Наприклад, цікава подробиця: Проскуряков донедавна був активним покупцем та добровільним рекламістом одягу ультраправих брендів і відповідної символіки, має друзів у тих колах. Від самої ж «Заборони» та дуже схожого на неї за редакційною політикою сайту «Бабель» хотілося б побачити данні про їхніх таємничих інвесторів, які з’являються й зникають синхронно з початком і завершенням чергової виборчої кампанії. Або розслідування про те, з ким з кремлівських кіл товаришують реальні власники видання страна.ua, яке повторює викриття «Заборони» майже слово в слово. Боротися за правду — так уже до кінця.
Підозрюю, що таких текстів можемо й не дочекатися. Бо стаття «Заборони» схожа радше на відверту спробу компрометації StopFake, який ефективно протистоїть путінській пропаганді і є офіційним партнером Фейсбуку в розвінчуванні інтернет-брехні.
(Зауважу в дужках: особливо обурюють глибокодумні узагальнення на основі світлин. Мене важко запідозрити у симпатіях як до «ватників», так і до крайньо правих, але в мене є фото як з першими (хай і до того, як із них це поперло), так і з другими (антиурядові протести об’єднують дуже різних людей). Будь-який інтернет-зоїл може знайти цей матеріал, і, подавши під відповідним соусом, оголосити, що «День» — це «сепарська» або «фашистська» газета).
Я усвідомлюю, що інститут репутації в Україні не діє, що аномалії нашого розвитку змушують до доволі екзотичних, хай і тимчасових союзів. Але в цьому випадку здається, що винахідливий агресор, апелюючи до європейських цінностей (на які йому насправді начхати), намагається підважити нашу оборону проти нього.
І скільки в нього ще подібних прийомчиків і корисних ідіотів у запасі, навіть думати не хочеться.
