Назва «Хепі-енд» має насторожувати; якщо ж так називається фільм Міхаеля Ханеке, то чекай біди.
Ханеке, австрієць, що нині знімає у Франції — режисер несентиментальний. У його більш ранніх роботах («Забавні ігри» (1997), «Піаністка» (2001) насильство могло бути безжальним і спустошуючим, а безнадійність фіналу — тотальною.
Жорстокість у його фільмах, утім, є лише інструментом для аналізу буржуазного мікрокосму, який Ханеке препарує з холодною допитливістю натураліста. В «Іграх», у «Прихованому» (2005) або у відзначеній «Золотою пальмою» «Білій стрічці» (2009) він для цього вводив порушників — молодь, що прикметно; в «Хепі-енді» виступає порушником сам.
Одразу треба зауважити, що насильство як таке тут зведено до зникомого мінімуму. Це портрет великої й на позір процвітаючої родини. Щоправда, дід Георг (заворожуючий Жан-Луї Третіньян) колись задушив подушкою власну дружину, щоби припинити її страждання від тяжкої хвороби (відсилка до попередньої картини Ханеке «Любов», у якій герой Трентіньяна чинить так само), а тепер хоче померти сам. Його донька, фактична голова родини (Ізабель Юппер), має процвітаючий будівельний бізнес, але на одному з її об’єктів гине робітник. Її син — психічно нестабільний недотепа, брат — успішний і клінічно нездатний когось полюбити, дочка останнього — самотня дитина, яка вступає в дію, вбиваючи морську свинку, а завершується фільм її зйомкою на мобільний спроби самогубства Георга. Діда рятують. Хепі-енд.
Тут і полягає авторська підступність Ханеке, трюк найвищої проби: фільм, звісно, не завершується хепі-ендом. Він нічим не завершується. По суті, ми залишаємо недружне і нещасливе сімейство таким самим, як і на початку. Вишневий сад не проданий за борги, фірма в надійних руках, чорношкірих мігрантів, яких недотепа привів з собою просто на заручини матері, саджають за святковий стіл. У всіх усе добре. Нічого насправді недобре. Все це безумовно сумно. Все це доволі смішно.
Який майстерний обман.
