Про цей вже сказано й написано більш ніж достатньо, але віднедавна музичний фільм «Гамільтон»- жива зйомка однойменного мюзиклу — став доступний у Мережі. Тож нарешті можна подивитись, що власне справило таке, без перебільшень, сенсаційне враження на американську авдиторію та пресу.
Двоактний спектакль присвячений життю й кар’єрі першого міністра фінансів і батька-засновника США Александра Гамільтона, сироти-переселенця з карибського острова Невіс.
Перший акт охоплює прибуття Гамільтона до Нью-Йорка в 1776, його роботу ад’ютантом Джорджа Вашингтона, зустріч і одруження з Елайзою Скайлер. Друга половина — про повоєнну роботу Александра скарбником країни, його роман з Марією Рейнольдс, смерть сина Філіпа і, нарешті, його власну загибель на дуелі з Аароном Берром.
Історичні сюжети як для театру, так і для кіна — матеріал невдячний за визначенням. Як дотриматися фактичної точності? Як наповнити життя персонажів потрібними для драматургії конфліктами, не впадаючи у спрощення й мелодраму? Відносно просто знайти потрібні інтонації та вірші для відображення повстання та війни, а як заримувати й проспівати законодавчі ініціативи й політичні дебати? До того ж поруч чатують свідки секти «все було не так», надміру збуджені обскуранти та інша не надто освічена, але енергійна й чималенька публіка.
Автор, композитор і виконавець головної ролі Лін-Мануель Міранда та режисер Томас Кейл запропонували рішення настільки ж очевидне, наскільки й революційне: гіп-гоп. Звісно, в «Гамільтоні» вистачає й звичних бродвейських оркестровок, але основа — реперські ритми, рими й речитативи, різні стилі читки. Дебати? Будь ласка, ось вам реп-баттл — обличчям до обличчя, з мікрофоном у кулаці, слова як кулі, фрази як бомби. Декорація при цьому незмінна й мінімальна — умовна двоярусна дерев’яна будівля, яка рівним чином може правити за трактир, залу засідань чи поле бою. Поворотне коло в центрі. Софіти. Нічого зайвого. Нема за чим сховатися. Вся робота — на актор(к)ах.
Кордебалет, він же хор, злагоджений і точний мов комп’ютерний алгоритм: всі думки й події, розмови й найабстрактніші категорії моментально набувають об’єму й глибини завдяки цій неймовірній живій машині. Психологічне перевтілення, фізична пластичність кожного включно, звісно, з Мірандою — виняткові. Дія мчить від епізоду до епізоду, темп вивірений настільки, що занудьгувати бодай на секунду просто неможливо. Жодного зайвого чи порожнього слова. Жодного надмірного чи незначущого руху. Захопливо, інтелектуально й патріотично.
Американська система освіти по праву вважається однією з найкращих у світі; але спектакль такого рівня, думається, дає глядачам — у першу чергу молодим — не менше інформації про історію, аніж добрячий підручник.
Тобто нічого іншого, аніж вигукнути «Ось як треба!» мені як колишньому школяру й студенту й нинішньому театральному та кінокритику не лишається.
І треба це нам не менше, а навіть і більше, ніж американцям.
А чому б не ризикнути і не поставити/зняти мюзикл про нашу історію? Конфліктів, героїв і антагоністів у ній самі знаєте скільки — без брому не прочитати, чистий трилер. Гірше все одно не буде. А може бути навіть і краще. Он який самурай вийшов з Тараса. Не ставитись до своїх батьків-засновників як до ікон, припинити озиратися на радянську школу акторства й усе вийде. Хай і не як у Америці. Але за щось живе й незвичне глядач просто розцілує тих, хто йому це живе покаже.
З огляду на це щиро зичу «Гамільтону» «Глобусів» і «Оскарів». Може тоді й наші Міранди заворушаться.
