Там нема снігу, нема морозу, нема льоду, нема віхоли. На тротуарі не послизнешся, бурулька на голову не впаде, мерію та комунальні служби за неприбрані кучугури сварити не доводиться, шерстяні кальсони під джинси ніхто не вдягає, запас теплих шарфів, рукавичок, светрів, курток, пальто, дублянок, шуб у шафах тримати не треба. Ні тобі рахунків за опалення, ні шкрябання лопати бідолашної двірнички по асфальту на світанку, ні клятої солі на черевиках. Не кажу вже про чхання, шмарклі та обов’язковий грип з температурою.
Але ж і осені там теж нема.
Нема оцього божевільного кольорового акорду — від зеленого через жовтий, рудий, коричневий, помаранчевий, червоний аж до пурпурового. Нема тихих сонячних днів, коли навіть велике місто з усім його рухом неначе потягується від легкої млості. Нема солодко-гіркуватого повітря, яке, здається, навіть не вдихаєш, а їси легенями. Нема грибного запаху в парках. Нема особливого стану врівноваженості і ясності, а також жадоби до роботи, як тільки й буває бабиного літа. Немає сяючого ранкового туману над Дніпром. Багато чого нема, всього й не злічиш.
Настав час, і ми знову подорожуємо цим запаморочливим лімбом між теплом і холодом. Ні на що не сподіваємося, ні про що не жалкуємо. Ми святкуємо. Ми одягнені у все найкраще. Невидимі оркестри грають на нашу честь. Нам дихається так легко, так вільно. Дивно ще, що ми не співаємо.
Ми ввійшли в цю осінь,
як в алею...
Осене, прийми нас
і помилуй!
Гіркота земного привілею:
пережити світло,
мов помилку,—
як над нами болісно
смеркає! —
тонко рветься день, аж нам
відкрилось;
полум’я минає і зникає,
щоб золою стати,
ніби Крилос.
Але спалах! наче засвітила
барва крові з розписів
настінних,
барва меду, ягоди і тіла —
відблиски дерев на наших
тінях.
Ми йдемо крізь темінь,
як снігами,
світло ночі сходить,
ніби проща,
Ця земля, що стигне
під ногами,
з кожним кроком більша
і дорожча.
