Під час фестивалю документального кіна Docudays UA випало подивитися не просто цікавий, а й багато в чому повчальний фільм — «Тренер» (режисерка — Ольга АБРАМЧИК, США).
Олег КИРИЛОВ, герой картини — тренер команди інтуїтивного футболу в Білорусі. Інакше кажучи, його підопічні — вітебський футбольний клуб незрячих. Перед ними стоїть завдання підтримати статус чемпіонів у національному змаганні. Кирилов сам виріс у родині, де були люди з інвалідністю, тому добре знає, як спілкуватися зі своїми гравцями. Він не тільки наставник, а й друг для кожного з них.
Для традиційно вихованої свідомості футбол для незрячих — з розряду неможливого. Однак Ольга Абрамчик цю неможливість усуває легко і в певному сенсі елегантно всього за 68 хвилин екранного часу. Труди і дні Кирилова показані з усією можливою ретельністю: на тренуванні, на матчі, в роздягальні, на пікніку, на прогулянці з комічно крихітними собачками; а світ інтуїтивного футболу, з його особливими правилами, з підзвученими м’ячами, з криками «вой!» на полі не менш захопливий, ніж будь-який інший спорт. Особливо цінними є введені режисеркою метафори — породжені точним монтажем, а тому завжди доречні. Кирилов каже про перший виїзд з підопічними в ліс: «Діма був шокований, що ліс є», — і тут же маємо кадр лісу в легкій сепії, з сонцем, що просвічує крізь листя — з необхідною часткою візуального подиву. Незрячий Влад читає реп «нехай твоя мрія летить як птах у небесах» — в наступному епізоді канарка стрибає в клітці — опуклий образ «обмежених можливостей» (незграбний евфемізм для інвалідності).
Чим більше ми дивимося на те, як Кирилов взаємодіє зі світом — затіває гру в крикет з випадковими шрі-ланкійцями, ріжеться в пінг-понг з 10-річною дівчинкою, тренує своїх хлопців — тим більше розуміємо, що спорт для нього — не призи та перемоги, а універсальна мова спілкування, котра дозволяє зрозуміти один одного незалежно від раси, віку, статі, фізичного стану. Це істинне втілення кубертенового «о спорт, ти — мир» і додає фільму Ольги Абрамчик ту глибину, яка виводить її за чисто пізнавальні, публіцистичні рамки.
І, звісно, такого кіна гостро бракує тут, в Україні.
