Візит на Етну — це годинна поїздка автобусом (який ще треба знайти, що на Сицилії — окремий виклик) у супроводі кондуктора-шоумена, що обов’язково переконає тебе купити тур «все включено», оскільки така нагода трапляється лише раз у житті.
Це дерев’яний скелет напівзруйнованої придорожньої вілли, що застрягла в потоці лави під час виверження 1983 року.
Це поношені чоботи й куртка, а також шкарпетки і червона каска, видані тобі в офісі на висоті 2000 метрів, а ще розписка, що ти підіймаєшся на свій страх і ризик.
Це фунікулер, що їде крізь хмару, і нескінченний підйом пішки.
Це чорний. Колір лавових полів, по яких іти й іти.
Це винятки з чорного — червоні цятки сонечок, котрі окрім людей є єдиними живими істотами на цих схилах. Вони сидять нерухомо, не подають ознак життя (провідник висуває три версії: нанесло вітром з Африки; живляться електрикою і тут у них зупинка для перезарядки; плутають вулканічні випари з шлюбними феромонами — погоджуємося на останньому).
Це страшенна задишка й важкість у шлунку, наче біжиш марафон.
Це червона, жовта й гаряча земля під ногами.
Це згаслі кратери, колосальні нерівні ями, звідки зовсім недавно вилітали розпечені брили завбільшки з автомобіль. Це кратери діючі, яких не видно, бо обдають тебе щільним туманом, насиченими сіркою так, що ти кашляєш і кашляєш, о, як ти кашляєш, ти ніколи так не кашляв, тобі дертиме в горлі весь наступний день.
Це бірюзове небо, настільки яскраве, що ріже в очах.
Це біле ніщо за краєм головного кратера, за удушливим бар’єром, нелюдська й неприборкна потуга; згадується цитата з По: «І шкіра його біліше білого».
Це спуск з шумом і реготом по осипу гігантськими кроками, впасти неможливо, ця кам’яна каша тебе тримає, і пил наче дим з-під ніг.
Це, нарешті, запитання собі в очікуванні автобусу на Катанію: чи варто все те було витрачених грошей?
Ти ж нічого особливого не зробив.
Просто подихав з Землею рот у рот.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Етна — Катанія — Київ
