Ескалатор забитий людом, переважно молоддю — сьогодні футбол. Виглядають вони не надто дружньо. В декого закриті обличчя. Я сприймаю їх як загрозу майже інстинктивно, хоча й ловлю себе на думці, що ще 4 роки тому ми могли грітися біля одних і тих самих багать на Майдані. Цієї миті один з них швидким відпрацьованим рухом ліпить щось на рекламний плафон. Через кілька секунд проїжджаю повз: на квадратовій наліпці — полум’я й напис «2013—2014. Можемо повторити».
Можемо повторити. Десь я це вже чув.
Повертаючись з центру, виходжу на своїй напівспальній станції. В неглибокій ніші в переході стоїть хлопець. Його обличчя під капюшоном теж не видно, рукою в білій рукавичці він трясе видовжений срібний циліндр. Підходжу ближче, і, лише зупинившись за кілька кроків, чую, що він ще щось тихесенько награє на губній гармошці. А циліндр — це саморобний шейкер із піском усередині. Для ритму.
Неймовірно.
Тобто він, звісно, збирає гроші в поліетиленовий пакет, і я кидаю йому купюру. Але це майже чисте мистецтво, мистецтво заради мистецтва. Пакет — радше для виду.
Вечір раптом розтягується між цими двома полюсами. Між мегаломанською погрозою й ледь чутним музикуванням.
Я боюсь тих, хто «може повторити», бо для них це — свято, хоча насправді та зима була не святом, а гіркою необхідністю.
Я знову й знову згадую дивака, що грав для себе ну й, можливо, для особливо допитливих перехожих — згадую, бо він порушив усі конвенції в найнесподіваніший спосіб, виклично змаливши свою присутність там, де все побудовано на ескалації.
Той, хто хоче повторити, ніколи не зрозуміє одинака з гармошкою. Вони — як два крайні рівні гучності: максимальний, від якого згорають динаміки, і мінімальний, що вишепочує основу міського розмаїття.
Між ними — решта симфонії.
Справжнім героєм мені здається другий.
Бо неповторний.
