«Дім, який збудував Джек» не назвеш найкасовішим фільмом прокату. Тим не менш, на пізньому сеансі в кінотеатрі «Київ», куди я ходив його дивитися з друзями, зал був майже повний (а прокат триває вже другий тиждень), а, по-друге, його обговорення в соцмережах навіть і не думає закінчуватися.
Лінія розколу, як завжди, пролягає в площині оціночних суджень. Але невдалий фільм Трієра — це невдалий фільм Трієра. І про нього є що сказати, навіть коли вже опублікував рецензію («Чорне дзеркало» — «День», 12.12.18, https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/chorne-dzerkalo).
Власне, ми з друзями теж влаштували обговорення, яке розтягнулося на пару днів як мінімум. Дійшли висновку, що головний конфлікт у цій історії — не між героєм-маніяком і суспільством, а між митцем і творцем.
Ми не знаємо, чому Джек такий: Трієр усуває будь-які обгрунтування його людожерських нахилів. Але ми бачимо, чого він, звичайний інженер, прагне: стати творчою одиницею, архітектором. До речі, в метафізиці масонів Бог-творець Всесвіту якраз і називається Великим Архітектором, а Трієр не чужий темі масонства: «вільні каменярі» з’являються в нього в серіалі «Королівство» (1994). Та все ж мова не про масонів.
Мистецтво — оманливе, дивне заняття. Бути дотичним до нього начебто нескладно: достатньо проголосити себе митцем. Якщо в тебе бракуватиме таланту, то все одно лишишся митцем — але поганим, нездарним, хай би як ти не надимав щоки.
Отаким нездарою і є Джек. «Архітектор», який не побудував жодного дому. Який постійно несе нестерпну пошлятину, бідкається на «сировину», що його не слухається, робить погані фотографії, й зрештою єдина споруда, на яку він виявляється спроможним — хатинка з заморожених трупів — моторошний апофеоз нездарності.
Оцей конфлікт показується в тому числі через поєднання різних оптик: стрибаючої, «малобюджетної» камери, що одноманітно документує злочини Джека, його убогих світлин і підкреслено професійного, статичного, в прямому сенсі живописного зображення (закадровий творець). Справжній захват в героя викликають ті, що роблять «ікони», тобто іконічні образи, але це образи масових убивств — тобто доведена до краю посередність, банальність (у зв’язку з нацизмом писали про банальність зла). Стан творця так і лишається для нього недосяжним.
Саме тому завершення «Дому...» здається мені не слабшим за громовий фінал Трієрової «Меланхолії» (2011), де стикаються планети. Джек провалюється у вогняну безодню, й раптом це палаюче коло постає в чорно-білому негативі. Вбивця торочив про привабливість негативів, які виявляють потаємну — чорну — природу світла; насправді останній кадр недвозначний: Джек — не альтер-его, а саме негатив Трієра, він усе те, чим Трієр не є. Тож останнє слово й останній ракурс таки лишаються за творцем, а ще це чудовий візуальний аналог широко вживаної й усе одно точної сентенції: тінь, знай своє місце.
«Автор» у своєму первісному сенсі означає «винний». Такі, як Ларс, знають, що винні. І судять себе найжорстокішим судом. І тому завжди цікаві.
Я можу не вірити окремим фільмам Трієра. Але я вірю, що його пекло — справжнє.
