У німецького філософа Мартіна Хайдеггера в статті «Час картини світу» є наступний пасаж:
«...усі гуманітарні науки і всі науки про життя саме для того, аби залишатися суворими, мають неодмінно бути неточними».
Науки про життя — це, якщо узагальнено, філософія і дисципліни, з нею пов’язані.
В очах деяких «технарів», ІТ-фахівців, людей з математичною освітою названий обов’язок неточності постає як суттєвий недолік — звідки й зневажливе вживання в соцмережах слова «гуманітарій». Так, у гуманітарному світі 2х2 не завжди дорівнює 4. Проте мова не про брак знань чи уваги.
Та неточність, про яку я зараз кажу і яку, на мою думку, мав на увазі Хайдеггер, — це сумнів. Постійне, але ніколи не остаточне наближення до істини. А сумнів — це право та привілей будь-якого добросовісного інтелектуала, хоча інколи й прокляття теж.
Якщо хтось із гуманітарного цеху стверджує та ще й, борони науко, втілює певну ідею як жорстко, до найменших подробиць незмінну, то ідея ця, хоч би яка правильна була, стає догмою, мертвою оболонкою, а свобода мислення випаровується. Наслідки такого підходу добре відомі в нашій не надто давній історії.
Візьму за інший, фахово близький мені приклад кінокритику — як частину ширшої культурологічної практики. Чи може бути абсолютна точність при аналізі фільму та й узагалі твору мистецтва в будь-якому жанрі? Навіть в еталонному розборі (хоча що таке еталон тут?) залишиться недомовленість, сліпа пляма, інтерпретаційна лакуна, простір для майбутнього, цілковито інакшого та цією інакшістю цікавого аналізу.
Так це і працює.
Упродовж усієї історії людство дає безліч відповідей на одні й ті самі запитання, які не прорахуєш жодними формулами. Це такий одвічний діалог усередині нашої цивілізації, в якому майбутнє, теперішнє та минуле виступають рівними співрозмовниками.
Надзвичайно захопливий діалог.
